її заткнула, а жінці пригрозила, що, якщо їй набреде в голову звернутися до поліції, вона втратить дещо набагато цінніше за пару туфель.
– Міє, послухай, – звернулася до неї Сюзанна. – Я можу знову це зупинити, гадаю, що зможу, але ти мусиш мені допомогти. Мусиш сісти. Якщо ти десь хоч трохи не посидиш, сам Господь Вседержитель не допоможе тобі вгамувати перейми, ти не зможеш затримати пологи. Ти це розумієш? Ти чуєш мене?
Мія зрозуміла. На мить вона застигла на місці, дивлячись на жінку, яку щойно пограбувала. А потім мало не лагідно запитала в Сюзанни: «Куди мені піти?»
Сюзанна відчула, що її узурпаторка тільки тепер усвідомила, в якому гігантському місті вона опинилась, звернула увагу на стрімкий вир пішоходів, ріки залізних екіпажів (кожний третій такий яскраво-жовтий, що аж очам боляче) і вежі, такі височенні, що хмарного дня не видно їхніх верхівок.
Дві жінки дивилися на чуже місто крізь спільну пару очей. Сюзанна знала – це її місто, але в багатьох сенсах воно вже не її. Вона поїхала з Нью-Йорка 1964 року. Скільки років відтоді прожило це місто? Двадцять? Тридцять? Яка їй різниця. Не на часі зараз цим перейматися.
Їх спільний погляд зачепився за невеличкий парк по той бік вулиці. Перейми наразі трохи вщухли, тож коли з’явився сигнал «ЙДІТЬ», чорна жінка, щодо вагітності якої мала сумніви Труді Дамаскус, ступаючи повільно, проте впевнено, перейшла вулицю.
На тому боці, біля фонтана й металевої скульптури, стояла лава. Побачивши черепаху, Сюзанна трохи втішилась, це було схоже на те, ніби Роланд залишив тут для неї знак, який сам він назвав би сіґулом.
– Стрілець теж вирушить на пошуки мене, – сказала вона Мії. – Тобі не варто забувати про його здібності.
– Я робитиму те, що маю робити, – відповіла Мія. – Ти хочеш подивитися папери тієї жінки. Навіщо?
– Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета мені про це розкаже.
Коричневі руки витягли з полотняної сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули її й піднесли до синіх очей, котрі ще сьогодні зранку були так само коричневими, як і ці руки. Сюзанна побачила дату – 1 червня 1999 – і здивувалася. Не якихось двадцять чи навіть тридцять років, а цілих тридцять п’ять. До цього моменту Сюзанна не усвідомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього світу на виживання. Її сучасники, люди, котрих вона знала в своєму минулому житті: друзі-студенти, борці за громадянські права, товариші по чарці та ревні аматори фолк-музики – всі вони тепер у доволі поважному віці. А декотрі, звісно, вже й померли.
– Годі, – заявила Мія і вкинула газету до сміттєвого кошика, де та знову скрутилася, набувши попередньої форми. Мія дуже ретельно струсила бруд з підошов голих ступень (через той бруд і пил Сюзанна спершу не помічала, що ноги змінили колір), а тоді взула вкрадені туфлі. Вони виявилися трохи затісними, і без шкарпеток, якщо доведеться йти десь далеко, напевне, швидко понатираються водянки, проте…
– Чого ти цим переймаєшся, га? – спитала її Сюзанна. – Ноги ж не твої.
І, щойно промовивши ці слова
