найменші події, що відбувалися з ним. І у Львові також намагалася занотовувати те, що стосувалося сина. Бо сам він не мав часу. Частіше на звичайному аркуші паперу він писав собі план на день, на тиждень. Саме з цих записів дізнаємося про поїздки Володимира до Москви й Києва, його виступи, концерти, де виконувалися його пісні.
Втрата улюбленого сина стала для матері катастрофою. Коли Володимир творив свій шедевр – «Баладу про мальви», у нього перед очима була його бабуся Лепестинія Карякіна, три сини якої – мамині старші брати, загинули на фронтах Другої світової. Він, напевно, і подумати не міг, яким пророцтвом обернуться для його ніжної мами слова з вірша Богдана Гури:
О мамо рідна, ти мене не жди —
Мені в наш дім ніколи не прийти.
З мойого серця мальва проросла
І кров’ю розцвіла.
Пісню для своєї мами він написати не встиг. Вона любила всі його пісні. Вони всі були для неї.
«Не час покладатися на солов’їв»
У поета Івана Малковича люблю вірш «Напучування сільського вчителя»:
…кажуть, дитино,
що мова наша солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі, що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов’їв, дитино.
Попри всі декларації й статтю в Конституції України державна мова й далі залишається на рівні робочого інструменту – ну, як халат для медика: закінчив зміну, зняв і… забув. Можна розмахувати кулаками з цього приводу, можна раз на рік влаштовувати свята української мови – прочитати вірші, поспівати пісень, ще раз виплакатися. Проте стан справ тільки погіршується – он навіть у Львові вже української чути набагато менше: переселенці зі Сходу розмивають українське мовне середовище. А як до «останнього патрона» тримаються на своїх рубежах ті, хто прожив в Україні мало не біблійні 40 років, а все ж не захотів вивчити мову народу, частиною якого став. І навіть діточки 2–3 роів, чиї батьки народилися, виросли й вивчилися вже в Українській державі, рідною мовою мають мову ворога – російську. А є ще один бік, так би мовити, за деревами не видно лісу. Це тоді, коли й слова нібито українські, й мовна інтонація теж, а від мови – одні скалки: це панує суржик. І межі його панування розшиюються, а не звужуються.
Причин цього явища багато, і час проаналізувати їх чесно й глибоко: соціологам, психологам, політологам, які володіють відповідним інструментарієм й можуть це зробити фахово, щоб виправити становище.
А нам, тим, кому боляче за долю рідного слова, часом варто звернутися до прикладу наших попередників, які протягом кількох століть стояли «на сторожі Слова» і зберегли його, збагатили прекрасними літературними творами.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте
