доцент ЧНУ Валентина Євстахіївна Бузинська, яка одночасно з юними Івасюками навчалася в Кіцманській середній школі – тоді вона була в 7-му класі. Вона чула крізь відчинене вікно вчительської, як Софію Іванівну «розбирали» на педраді (чи, може, засіданні партбюро?) за виховання сина. Тепер для них він був хуліганом, ганьбою школи, а ще кілька днів тому вони ним пишались! І мати відповіла всім: «Я вірю, що мій син не міг зробити нічого поганого». Таку ж позицію вона зберігала і в листуванні з чоловіком, який сварив Володю за те, що сталося якраз напередодні закінчення школи. А вона переживала не лише через те, що син втратив медаль, що його виключать з комсомолу й це може дуже сильно завадити йому в майбутньому (так, до речі, й сталося!), а насамперед її хвилював психологічний стан сина, і намагалася його підтримати.
Мамина підтримка відіграла величезну роль: Володимир здав усі випускні екзамени, за винятком історії й суспільствознавства (був такий предмет – щось на зразок «наукового комунізму»), на відмінні оцінки. А з історії йому просто принципово не поставили найвищу оцінку – адже він «образив» Леніна. До речі, кожен екзамен у нього приймала комісія, в якій обов’язково був представник райвно, – щоб, бува, не завищили юнакові оцінку.
Івасюки жили дружно й цікаво. Для них не було особливо складно загітувати своїх колег по роботі, щоб поїхати в Чернівці на концерт чи нову виставу. Домовлялися з водієм якоїсь вантажівки й їхали. Це сьогодні добратися з найдальшого села щодень на роботу до обласного центру чи до столиці досить просто – сідай на маршрутку та їдь! А тоді, наприкінці 50-х – початку 60-х років, рейсовий автобус їздив навіть не до кожного населеного пункту, а повертатися ввечері після концерту в Кіцмань, який всього за 20 кілометрів від Чернівців, можливо було тільки, якщо наперед подбати про транспорт. Володю брали із собою на ці концерти й вистави.
Івасюки, працюючи вчителями, були активними учасниками вчительського хору, на репетиції часто брали маленького Володю. Саме диригент цього хору Іван Лазарович Ковблик звернув увагу на хлопчика, який зачаровано слухав протягом кількох годин, як співають його батьки та їх колеги. Він перший виявив музичні здібності Володі.
Якщо можна було б говорити про розподіл напрямків виховання (що, звичайно, дуже умовно!), то батько найперше дбав про інтелектуальне виховання, про цікавий і корисний відпочинок, про книги й платівки, які варто прочитати й послухати, при цьому ненав’язливо й красиво вчив дітей любити свій край, свою рідну пісню, свою мову. Чого варта вже згадувана вище поїздка у музей Стефаника, а далі – в Карпати! А згодом, коли Володя підріс, батько брав його із собою у фольклорні експедиції.
Мама ж дбала про душевний стан дітей.
Як згадував Михайло Григорович, вона «привезла на Буковину гарну українську мову», прийняла беззастережно чоловікове українство. Її стосунки з матір’ю чоловіка були коректними й довірливими. Вона, за спогадами Таїсії Василівни Шкуркіної, уникала порожніх розмов і пліток. Це бачили
