хіба вона ще не дозріла? – здивувалася Дороті.
Принц, проте, не поспішав з відповіддю.
– Не зовсім, – мовив він нарешті. – Гадаю, її треба буде зірвати через кілька днів. Я не дуже поспішаю піти у відставку на насіння.
– Я вас розумію, – кивнув Чарівник.
– Це, мабуть, найнеприємніше, що є в нашому рослинному житті, – продовжував Принц, зітхнувши. – Перебуваючи в повному розквіті сил, ми змушені поступатися дорогою іншим, нас ховають у землю, щоб ми дали паростки нового життя.
– Я впевнена, що Принцесу вже пора зривати, – заявила Дороті, уважно розглядаючи чарівну дівчину на кущі. – Більшої краси й уявити собі не можна.
– Не вигадуйте, – поспішно відгукнувся Принц. – Вона може потерпіти ще кілька днів, а я згоден правити доти, доки не врятую країну від вас, непроханих гостей.
– Що ви збираєтеся з нами робити? – занепокоївся Зеб.
– Ще не вирішив остаточно, бо не дозрів новий чаклун. Чарівника, мабуть, залишу при собі. Схоже, він вправний у своєму ремеслі й може бути корисний нам. Всіх інших належить знищити – в той чи той спосіб, причому висаджувати вас я не збираюся: нам тут не потрібні ні коні, ні кішки, ні люди із плоті та крові!
– Даремно турбуєтеся, – сказала Дороті. – Я впевнена, що з-під землі ми не зможемо прорости.
– Навіщо ж вам губити моїх друзів? – запитав маленький Чарівник. – Чим вони вам заважають?
– Їм тут не місце, – відрізав Принц. – Їм взагалі не варто було б перебувати в земних надрах.
– Ми не прагнули сюди потрапити, ми впали випадково, – сказала Дороті.
– Це не виправдання, – холодно заявив Принц.
Діти подивилися один на одного – з тривогою та розгубленістю, Чарівник зітхнув, а Еврика умила мордочку лапкою і промуркотіла собі під ніс:
– Схоже, що мене не доведеться знищувати спеціально: якщо найближчим часом мені не дадуть поїсти, я й сама помру з голоду і таким чином полегшу їм завдання.
– Якщо він тебе висадить, то проросте, мабуть, букет із котячих хвостів, – гірко пожартував Чарівник.
– Не сумуй, Еврико! Може, в райських кущах є рослини, в яких тече молочний сік, – припустив хлопчик.
– Фі, – пирхнула кішечка, – я й не доторкнулася б до такої гидоти.
– Не все ж тобі хлебтати молоко, Еврико, – завважила Дороті. – Насититися можна будь-якою їжею.
– Хто ж мені її дасть? – пробурчало кошеня.
– Я й сам голодний, – сказав Зеб. – До речі, більше ніхто не помітив в одному з садів полуницю, а в іншому – кілька динь? Місцеві жителі нічого не їдять, тож, може, на зворотному шляху вони дозволять нам зірвати їх?
– Ви даремно турбуєтеся про їжу, – перервав його Принц. – Через кілька хвилин вас знищать, тож вам не доведеться порушувати наші чудові полуничні кущі. Будьте люб’язні, йдіть за мною. Зараз ви зустрінете свій кінець.
V. Прибульці зривають Принцесу
Слова
