що з неба більше не падатиме каміння або люди, – нагадав Принц.
– Правильно, ну то й що?
– Ось ще одна людина, що впала з неба. Виходить, ти помилився.
– Так це одна, а не багато людей, – заявив Чаклун. – Якби з небес спустилися хоча б двоє, ви мали б рацію, стверджуючи, що я помилився. Але з’явився один чоловік, тому ніхто не може закидати мені неправду.
– Непогано, – сказав Чарівник, схвально киваючи головою. – Щасливий засвідчити, що підземні шахраї нічим не відрізняються від наземних. Ти виступав коли-небудь у цирку, брате?
– Та якось не довелося, – обережно відповів Чаклун.
– А варто було б спробувати, – серйозно порадив маленький чоловічок. – Я представляю тут Об’єднаний Всесвітній Цирк Байлума і Барні – три арени в одному наметі та ще зі звіринцем збоку. Запевняю тебе, це дивовижна компанія.
– А чим, власне, ви займаєтеся? – поцікавився Чаклун.
– Піднімаюся на повітряній кулі й кличу публіку в цирк. Щоправда, цього разу мені не пощастило: пролетів крізь землю і опустився значно нижче, ніж хотів. Але можете не хвилюватися, навряд чи хтось ще зможе проникнути до вашої Землі ластолюдей.
– Листелюдей, – поправив його Чаклун. – Якщо ти справді чарівник, міг би не помилятися в назвах.
– О, я точно чарівник, можеш не перейматися! Такий же чарівник, як ти – чаклун.
– Це ми ще подивимося, – відрізав той.
– Якщо ти зможеш довести, що вправніший за нього, – сказав Принц Озу, – я зроблю тебе в моїй країні Головним Чаклуном. А якщо ні…
– Що буде, якщо ні? – квапливо запитав Чарівник.
– Я перерву твоє життя й забороню тебе висаджувати, – відповів Принц.
– Прогноз малоприємний, – завважив Чарівник, заклопотано роздивляючись зореносну світлість. – Хоч… не біда. Будьте певні, я заткну за пояс цю стару колючку.
– Моє ім’я Гвіг, – повідомив Чаклун, звертаючи на суперника холодний безсердечний погляд. – Нумо, спробуй зрівнятися зі мною в могутності.
Він повів колючою рукою в повітрі, й почувся ніжний передзвін дзвіночків, що зливалися в чудову мелодію. З того місця, де стояла Дороті, в усьому величезному скляному залі не було видно, проте, жодного дзвіночка.
Листелюди вислухали музику без особливого інтересу. Цю штуку Гвіг проробляв щоразу на доказ своїх чаклунських талантів.
Тепер настала черга Чарівника. Він усміхнувся до присутніх і запитав:
– Чи не буде хто такий люб’язний позичити мені капелюха?
Відповіді не було з тієї простої причини, що листелюди не носили капелюхів, а Зеб втратив свій під час польоту.
– Гм! – сказав Чарівник. – Чи не буде тоді хтось такий добрий позичити мені носовичок?
Носової хустки також ні в кого не виявилося.
– Ну що ж, – знизав плечима Чарівник. – Тоді, якщо дозволите, я скористаюся власним капелюхом. Тепер, шановна публіко, стежте за мною уважно.
