обережно вставляти аргументи, зауваження, припущення, і котресь із них, можливо, розрядить ситуацію, і Герман повернеться до свого звичайного, уважного, спокійного і врівноваженого стану. Але як ти думаєш, чи зможемо ми зберегти наші стосунки протягом довгих років такими ж ніжними й теплими, як зараз? Чи зможемо ми врятувати їх від руйнівного впливу буднів, чи вдасться нам не стати чужими й далекими, хоча й продовжуватимемо жити під одним дахом? – Герман говорив, потік його фраз ставав усе швидшим, голос – суворішим, вираз обличчя – похмурішим, і хвилин так за 10 сторонньому спостерігачеві вже могло б здатися, що сталося як мінімум виверження вулкана, і в розплавленій магмі загинули батьки, родичі і найближчі друзі мого коханця, таким безпросвітно трагічним був його тон, такою безнадійністю світилися його очі, таку безвихідь відчували його пальці, що нервово тремтіли разом із цигарками, які він курив одну за одною.
Спочатку такі сцени мене лякали, потім заставали несподівано, далі я звикла і заздалегідь почала помічати ознаки грози, що насувається днів за два-три до «години X», і часом мені навіть удавалося відтягнути в часі такий момент, щоправда, жодного разу не вдалося уникнути його зовсім. Наша розмова переважно тривала цілий вечір, а часом затягувалася і до пізньої ночі. Часто Герман приходив не зовсім тверезий, ще частіше ми в процесі розмови бігли по вино до найближчої кнайпи і щоразу проговорювали той самий чи майже той самий текст, ніби погані актори, шпортаючись і забуваючи, перегравали і надто нервувалися, багато курили і випивали часом дві або й три пляшки вина за вечір. Щоразу це було «серйозно», це було трагічно, це була розмова про найважливіше. І щоразу я повинна була довести Германові, що моє ставлення до нього зовсім не змінилося, що я усвідомлюю, наскільки важко мені доведеться з його характером, і що я бачу, як багато він намагається змінити в собі, щоб полегшити наше співіснування, і як багато йому вже вдалося в собі змінити, і як я вірю в те, що все в нас буде добре, бо ми так потрібні одне одному, бо нам так добре разом, бо…
Це стало своєрідним ритуалом, важким, виснажливим, щоразу іншим, щоразу ніби вперше, із неминучим катарсисом, який наставав, коли мені вдавалося таки довести Германові, що він помиляється, або коли Герман сам раптом розумів, що він помиляється, або коли ми втомлювалися настільки, що вже не могли більше сперечатися.
Наступного дня він знову приносив додому черговий вазонок і готував сніданок із посмішкою, побачивши яку, я вже не сумнівалася, що все вчорашнє – це не провина Германа, це зовсім не тому, що він хотів зробити нам обом боляче, це просто таємниця Германа, важке і загадкове «щось», яке нависає над кожним із нас, але Герман відчуває цей трагізм і цю завислу в повітрі небезпеку гостріше, ніж інші, і від цього йому тільки важче. Його потрібно підтримати і допомогти йому. Ми пили каву з цинамоном, ванільним молоком, перцем, м'ятою, липовим цвітом, смаженим мигдалем чи якимись іншими, ще екзотичнішими додатками, Герман в черговий раз просив мене
