рукою. Діана обходила гостей, наливаючи шампанське.
– Налити? – всміхнулася мені.
– Налий Марусі! – радісно замахав руками тато. – Їй вже можна!
– Діано, не здумай! – гримнула на неї мама.
Діана нервово відірвала горлечко пляшки від мого бокалу. Туди вже накапало кілька шипучих крапель.
– Я теж не люблю краби! – завередувала я. І, як мама, відсунула від себе тарілку вареної білизни.
– Ні, в принципі я люблю, – вперто сказала мама. – Але не в вареному вигляді!
– А я їх полюбляю на грилі, – закивав мамі француз-винороб. Французи сиділи рум’яні та напівсиві, й було незрозуміло: хто з них батьки, а хто – діти.
– Камчатський краб – це великий делікатес, – пояснив тато.
– Звісно, – погодилися французи. – Особливо російські балети.
Хруст і тріск. Щипцями чавили клішні. Троє іспанців кинулися чмакати крабами.
– Де ваші фотокамери? – поцікавився здичавілий американець.
– Відпочивають!
– Крабики… – Мені стало до сліз шкода крабів. Діана знову налила татові шампанського, і, випивши до дна, тато сказав:
– Марусю! Покинь ти цей крабовий гуманізм! Витри сльози! Не слухай нікого! Вони смачні! Їж!
Мама, стрельнувши в нього очима, звернулася до мене:
– Я люблю живих крабів.
Я зморщила лоба.
– Живий краб кращий за мертвого, – посміхнулась мама.
– Я їх, бляха, з Москви тягнув, – тицьнув тато пальцем у крабів, – а ви… ех, ви!
– Красунчик-гітарист теж не їсть краби, – схлипнула я. – Йому теж боляче дивитися, як шматують крабів.
– Вірно! – погодилася мама.
– Я бачила живого краба на Дорогомилівському базарі в акваріумі, – сказала я. – Пам’ятаєш?
– Ну?
– Він огидний та жалюгідний!
– Ти ще маленька.
Мама втратила до мене інтерес і повернулася гарним обличчям до гостей. Вона любила говорити загадками.
У саду зашипіли феєрверки. Ми з мамою і татом обнялися. Рудий поляк помирився з угоркою. Час подарунків. Першим поліз під кипарис мукаючий старигань. Йому подарували жовту гумову качку. Виставивши зади, під кипарис полізли киянки; вони витягли звідти дорогі альбоми з мистецтва. Киянки виявилися модними художницями.
Теж пірнула під кипарис.
Щастя новими щасливими сльозами пирснуло з моїх очей. Як у клоуна! – промайнуло у мене в голові. Під кипарисом я знайшла велику коробку, обгорнуту срібним папером. Перев’язана широкою червоною стрічкою, коробка блищала, як сніг під Москвою. На снігу було написано: МАРУСІ.
– Можна, – трохи злякалась я, – розгорнути?
– Даффай! – підморгнув тато. Ми з татом у пафосні моменти любили спотворювати слово «давай», самі не знаючи навіщо.
Я розв’язувала не кваплячись,
