мене задушить. Чому в нього такі очі? Я мовчала.
– Мовчання – ознака згоди, дитинко, – підморгнув більмом гітарист. Він заспівав тихим голосом:
– Коса дівчинка косила на косі…
Мені раптом стало смішно. Я хихикнула. Гітарист перестав співати і змовницьки розсміявся:
– Я хочу взяти тебе з собою на Дно.
– На яке ще Дно?! – вирвалося у мене.
– Ага! Заговорила! На яке? На морське!
– Я не хочу…
– Там добре… – оксамитово промовив гітарист. – Давай дружити…
Він несміливо протягнув мені свою тонку долоню з великою кількістю срібних каблучок. Ну як тут утримаєшся? Я завжди відгукуюся з радістю, коли мені пропонують дружити.
– Добре, – я потиснула його милу руку. – Ти пожартував про Дно?
– Ми будемо найбільшими друзями… Ти навіть не уявляєш, хто тобі пропонує дружбу… Але і не треба, я цілком безкорисливий…
Ми з тобою так здружимося, що неодмінно опинимося на дні.
– Мені й тут добре…
– Там набагато краще. Що найголовніше в житті? Найголовніше в житті – це не життя, а смерть. Гнила діра! Але я… Я проведу тебе повз смерті… Ти навіть не помітиш…
– Як це?
– Ми будемо дружити проти твого тата…
– Чому?
– Ну ти ж знаєш, який він смішний… Насправді, це пуста, ница людина. Твій тато – Особлива Думка – кудлата воша!
– Що?! Тато просто розпатлався на Новий рік, тому що сам варив крабів… і хвилювався… щоб усім сподобалось…
– Ненавиджу, коли варять крабів… У мене таке відчуття, що це варять мене…
– Мого тата ще ніхто не називав кудлатою вошею… – Я вгледілася в мого нового друга. – Ти перевертень!
– Звісно! – засміявся він. – Я заберу на Дно твою маму разом з тобою. Я від неї втрачаю голову!
– Але мама живе з татом!
– Начхати я хотів на твого тата! Я тобі кажу: нікудишня він людина!
– Не смій…
– Хочу і кажу! Він – кудлата воша!
У мене потекли безпорадні сльози.
– Зате мама твоя – ніжне лимонне деревце! Я пересаджу її до свого палацу і буду поливати… поливати… і нюхати її лимони… У мене палац розміром з московський Кремль.
– Не хочу! Забирайся геть, перевертню! – закричала я.
– Мовчи! – раптом озлився гітарист. – Ще слово – я зроблю з тебе потвору!
– Дулю тобі! Не зробиш!
Гітарист піднявся:
– Не забудь подивитися на себе ранком у дзеркало, опудало! Грюкнув дверима. Через хвилину в кімнату вбігла Діана.
– Що з тобою?
Я сіла на ліжко й гірко заплакала.
Розділ 6
УТРАТА ОБЛИЧЧЯ
Рано-вранці я прокинулася від дзвону в вухах. У вікні ніжне небо. Гул голосів у вітальні зростав так, наче злітав літак. Билися об підлогу келихи. Кричав тато. Кричала
