Полковник почав з того, що він сам має просьбу до батька і пропонує йому дружню послугу за послугу. На війні йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбільших у світі алмазів. Але в нього є підстави гадати, що ні він сам, ні його коштовний камінь не будуть у безпеці – в жодному домі, у жодній частині світу, – якщо він залишить його при собі. За таких ризикованих обставин він і вирішив передати алмаз на зберігання іншій людині. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може віддати коштовний камінь на зберігання в будь-яке місце – наприклад, банкірові чи ювелірові, в яких є спеціальний сейф для зберігання особливо цінних коштовностей. Її особиста відповідальність у цій справі буде пасивною. Вона одержуватиме – або сама, або через довірену особу – на заздалегідь умовлену адресу, у заздалегідь встановлені дні, щороку лист від полковника з простим повідомленням, що той ще живий. У разі ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вірною ознакою того, що його вбито. Тоді – лише за цих обставин – певні інструкції щодо подальшої долі алмаза, які в запечатаному вигляді зберігатимуться разом з ним, мають бути розпечатані й безумовно виконані. Якщо батько мій погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть віддані в його розпорядження. Ось що було в листі.
– Що ж зробив ваш батько, сер? – запитав я.
– Що він зробив? – повторив містер Френклін. – Я вам скажу, що він зробив. Він застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа полковника. Він оголосив, що вся ця історія – чистісінька нісенітниця. Просто під час своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і цього скельця, то нині дев’ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв’язана ні з яким клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника, які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої сім’ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним, Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.
Мені стало ясно, що сам містер Френклін вважає думку свого батька про полковника необачною й помилковою.
– А яка ваша думка про цю справу, сер? – запитав я.
– Дайте спершу покінчити з історією полковника, – відповів містер Френклін. – Для англійського розуму характерна відсутність системи, і ваше запитання, мій старий друже, є цього прикладом. Коли ми
