жаль минулих років, містере Беттередж, – спокійно відповіла Розанна. – Іноді я згадую своє колишнє життя.
– Годі, годі, моя дівчинко, – сказав я, – ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?
Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п’ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.
– Пляму знято, – сказала вона, – але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!
На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна, і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне – піти з нею обідати.
– Допоможіть мені підвестися, – сказав я. – Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.
– Ви, містере Беттередж! – сказала вона.
– За вами послали Ненсі, – вів далі я, – але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.
Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.
– Ви дуже добрий, містере Беттередж, – сказала вона. – Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.
– Чому ви любите тут бувати? – запитав я. – Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?
– Щось приваблює мене сюди, – сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. – Я стараюсь не приходити сюди – і не можу. Іноді, – додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, – іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.
– На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! – сказав я. – Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!
Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип’ятирічну жінку, що говорить про смерть.
Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.
– Мені здається, що це місце причарувало мене, – сказала вона. – Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір’я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я,
