містера Френкліна: він склав телеграму і припинив розмову. По дорозі на стайню я заглянув до кімнати, де обідали слуги. Розанни Спірман між ними не було. На моє запитання мені відповіли, що вона раптом занедужала й пішла до себе полежати.
– Дивно! Адже вона була цілком здорова, коли я нещодавно бачив її, – зауважив я.
Пенелопа вийшла слідом за мною.
– Тату, не говоріть так у присутності інших, – сказала вона, – ви цим тільки ще більше підбурите служниць проти Розанни. Бідолаха вмирає за містером Френкліном Блеком.
Це вже була інша точка зору на поведінку дівчини. Якщо Пенелопа має рацію, тоді легко пояснити «безглузду» розмову Розанни, і її поведінку – їй було однаково, що вона говорить, аби тільки примусити містера Френкліна заговорити до неї. Якщо ми правильно розгадали таємницю, тоді, напевне, можна пояснити, і чому вона пройшла повз мене у вітальні з таким гордовитим, зарозумілим виглядом. Хоч він сказав лише два слова, однак вона таки домоглася свого – містер Френклін заговорив до неї.
Я сам простежив за тим, як запрягали коней. У диявольських тенетах невідомого й таємничого, що тепер оточувало нас, далебі приємно було спостерігати, як добре розумілися поміж себе пряжки й ремені. Коли ви бачите, як запрягають коней в голоблі фаетона, можете не сумніватись – все буде гаразд. А це, скажу я вам, ставало рідкісною втіхою в нашій сім’ї.
Під’їжджаючи фаетоном до парадних дверей, я побачив не тільки містера Френкліна, але й містера Годфрі, й інспектора Сігрева, які чекали мене на порозі.
Розмірковування інспектора (після того як йому не вдалося знайти алмаз у кімнатах або в скринях слуг), напевно, привели його до цілком нового висновку. Все ще будучи переконаним, що алмаз викрав хтось із мешканців будинку, наш досвідчений полісмен був тепер такої думки, що злодій (він був досить розумною людиною, щоб не назвати ім’я бідолашної Пенелопи, хоч особисто він, мабуть, запідозрював саме її!) діяв спільно з індусами; тому він запропонував перенести слідство до фокусників, у фрізінголлську тюрму. Почувши про це нове рішення, містер Френклін взявся відвезти інспектора назад у місто, звідки можна було телеграфувати в Лондон з таким же успіхом, як і з нашої станції. Містер Годфрі, який все ще вперто вірив у здібності Сігрева і дуже хотів бути присутнім під час допиту індусів, попросив дозволу поїхати з інспектором у Фрізінголл. Одного з полісменів про всякий випадок залишили в нас, а другий повертався з інспектором у місто. Отже, всі чотири місця у фаетоні були зайняті.
Перед від’їздом містер Френклін відвів мене убік, щоб ніхто не міг нас почути.
– Я не буду посилати телеграми в Лондон, – сказав він, – поки не дізнаюся про результати допиту індусів. Особисто я переконаний, що цей тупоголовий полісмен зовсім нічого не розуміє і просто намагається виграти час. По-моєму, припущення, що хто-небудь із слуг у змові з індусами, – чистісінька нісенітниця. Ви тут придивляйтесь, Беттередж, поки я повернуся, і постарайтеся
