як ніби сищик ні про що її не питав або вона нічого не чула.
– Ви новий полісмен? – спитала вона.
– Я сищик Кафф, міс, із слідчої поліції.
– Як ви гадаєте, чи варто вислухати пораду молодої дівчини?
– Я радо вислухаю її, міс.
– Виконуйте свої обов’язки самі й не дозволяйте містерові Френкліну допомагати вам!
Вона промовила ці слова з такою злістю й шаленістю, з таким незвичайним вибухом ворожості до містера Френкліна в голосі і виразі обличчя, що, хоч я і знав її з дитинства, хоч я любив і поважав її майже так само, як і міледі, – мені вперше в моєму житті стало соромно за міс Речел.
Сищик Кафф не відривав від її обличчя свого нерухомого погляду.
– Дякую вам, міс, – сказав він. – Ви, бува, не знаєте чого-небудь про цю пляму? Чи не зробили ви її самі ненароком?
– Я нічого не знаю про пляму.
З цими словами вона обернулась і знову замкнулась у своїй спальні. На цей раз і я почув (як чула раніше Пенелопа), що вона заридала, як тільки залишилася знову на самоті.
Я не міг наважитись глянути на детектива, а подивився на містера Френкліна, який стояв поряд зі мною. Він здавався ще більше збентеженим, ніж я, витівкою міс Речел.
– Я казав вам, що я стурбований за неї, – шепнув він, – і тепер ви розумієте чому?
– Міс Веріндер, здається, трохи роздратована пропажею алмаза, – зауважив сищик. – Це річ дуже цінна… Цілком природно.
Вибачення, яке я придумав учора (коли вона забулася при інспекторі Сігреві), зробила сьогодні людина, яка не могла виявляти такого співчуття, як я, тому що була для неї сторонньою особою. Наче холодна дрож пройняла мене, а чому – я тоді не знав; напевно, тієї хвилини в мене промайнула перша підозра про нову думку (і жахливу думку), яка з’явилася в сищика Каффа, – лише на підставі того, що він побачив у міс Речел і почув від неї під час їх першої розмови.
– Молодим дамам дозволяється говорити, що їм заманеться, сер, – вів далі детектив, звертаючись до містера Френкліна. – Але забудьте про те, що сталось, і приступимо прямо до справи. Завдяки вам ми знаємо, коли висохла фарба. Далі треба довідатись, коли востаннє ці двері бачили без плями. У вас принаймні є голова на плечах, і ви розумієте, про що я говорю.
Містер Френклін постарався заспокоїтись і, через силу облишивши в думках міс Речел, повернувся до справи.
– Здається, я розумію, – сказав він. – Чим точніше ми встановимо час, тим легше нам буде вести розслідування.
– Саме так, сер, – відповів сищик. – Ви дивились на свою роботу в середу, після того як закінчили її?
Містер Френклін похитав головою й відповів:
– Щось не пригадую, сер.
– А ви? – звернувся сержант Кафф до мене.
– Я теж не пам’ятаю, сер.
– Хто був останній у цій кімнаті у середу ввечері?
– По-моєму, міс Речел, сер.
– Або, може, ваша донька, Беттередж, – встряв
