оригінального і суто чеського, якщо, навпаки, вся виставка якнайповніше ілюструє нам цей великий і незаперечний історичний факт, що маємо тут справу з прищепленим слов’янським паростком, який могутньо розрісся на ґрунті германо-латинської цивілізації, то все-таки виставка у багатьох відношеннях є незмірно повчальною.
І вже прямо-таки мусить вона викликати захоплення і повагу до сучасного нам чеського народу, до його великої працьовитості, енергії, старанності, до пієтизму перед стародавніми пам’ятками його буття, до його почуття порядку і систематичності, що на цій виставці, створеній зусиллями численних товариств, комітетів і окремих осіб, зусиллями буквально всього чеського народу, зазнає справжнього тріумфу.
У цьому плані особливо для нас, неорганізованих поляків і українців, празька виставка є прекрасною школою. Адже етнографічних пам’яток, народних виробів є у нас теж чимало, навіть, можна сказати, далеко більше, ніж у Чехії, бо наш народ нижче стоїть щодо освіти, а отже, новіші цивілізаційні форми не здолали ще стерти старих рис такою мірою, як це сталось у чехів. Проте яким невмілим, уривчастим, дилетантським мусимо ми назвати наше збирання, упорядковування й експонування тих пам’яток на львівській крайовій виставці, якщо порівняти з тим, що зробили у себе чехи! І якщо празька виставка імпонує нам у тій частині, де ми в порівнянні з чехами багатії, то що ж говорити про інші відділи краєзнавства, в яких чеському багатству ми можемо протиставити хіба що нашу вбогість і недолугість? І ще з одного, може, найважливішого боку, празькій виставці слід стати для нас школою і зразком. Як вона почалась? Простий, але енергійний громадянин Шуберт, директор чеського театру, був ініціатором влаштування цієї виставки.
Сталося це під час великої ювілейної виставки у Празі 1891 р. Відділ краєзнавства займав тоді скромне місце: чеська хатинка і так званий ретроспективний павільйон – ось і все, тобто острівець серед моря інших розкішних і багатих павільйонів, та саме його відвідувало найбільше людей. Це дало привід для розширення цього острівця, для створення з нього цілої спеціальної виставки.
Що ж далі? Хіба п. Шуберт звернувся до якихось достойників, князів, таємних радників чи інших великих панів, шукаючи у них протекції? З нашої точки зору, не був би майже єдино природний шлях, що веде до мети.
У Чехії, очевидно, існує інше уявлення про прямі і криві лінії, бо п. Шуберт звернувся передусім до всіх визначніших чеських діячів у галузі народознавства, до товариств, які мають народознавчі колекції, до провінціальних музеїв, до окремих осіб – ентузіастів збирання рідних пам’яток, і цей шлях справді виявився найпростішим, дав блискучі плоди.
Празька виставка не тільки народо- і краєзнавча, а народна, демократична. Весь чеський народ спричинився до її створення, вона пройнята народним, демократичним духом, її покровителем не є жоден князь по крові, жоден пан з великою митрою або з великим
