Існування сього язикового москвофільства, се наша органічна слабість, а не жодна вина, котрої б ми мусили каятися, не жоден гріх, з котрого би треба сповідатися і обіцювати поправу. Виною, гріхом, хибою моральною ми можемо вважати хіба наше загальне лінивство, безхарактерність, крутійство та лизунство, – та всі ті прикмети однаково погані чи у москвофілів, чи у народовців, чи у радикалів.
«Руська народність має розвиватися на основі чисто австрійській», – мав говорити гр. Бадені. І тут мусимо сказати: ні, не міг сього говорити! А коли говорив і ніхто з русинів не запротестував проти сього, не вказав на абсурдність тих слів, то видно, що ті слухачі і сим разом не тямили, що мають язик у роті. Руська народність, ота, що сидить від Сану аж по Кавказ, має розвиватися на основі чисто австрійській? Що ж се за основа така? Котра народність у Австрії розвивається на основі чисто австрійській? Чи поляки, чи німці, чи чехи? Здається, що кожда народність розвивається на своїй народній основі і більш ні на чім.
Що за кульпарківська ідея33 казати київлянам, полтавцям чи харківцям розвиватися на основі чисто австрійській! Та ні, навіть коли ограничити межі тої народності до Збруча і Карпат, то й тоді се речення абсурд. Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькі, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навіть Гоголя? Чи «Правда» вважає австро-рутенізм в дусі покійного Малиновського ідеалом нашого розвою? В такім разі не сумніваємося, що навіть між нашими галичанами вона не багато найде прихильників. Маси не тільки інтелігенції, але й простого народу розуміють добре, що ми насамперед русини, а потім австріяки, що ми не русини для Австрії, але австріяки для Русі, то єсть, що з Австрією в’яже нас не що більше, як та свобода, яку тут маємо, як та можність розвивати свою народність, зглядно більша, ніж є у Росії.
Та проте ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там повстали і працювали та й працюють найбільші таланти нашого письменства, найкращі робітники нашої науки, що там, а не в Австрії, помимо всяких тисків виросло найкраще з усього, чим може нині повеличатися наша духовна скарбниця, що натомість у Австрії помимо хваленої опіки (вона на дуже сорокатім коні їздила) деревце нашого духового і політичного життя вийшло мізерною карлючкою, покритою поганими паростями та грибами, а зате дуже рідкими і дрантивими плодами.
І дармо «Правда» силується нас умовити, що ліва нога – то головний орган усього тіла і що все тіло повинно розвиватися відповідно до того чобота, котрий надавлює нагнітки на тій лівій нозі і що ті нагнітки – се «тривкі підвалини нашого розвою». Ми розвиваємося самі для себе і на своїй власній основі, ми мусимо бути вірні Австрії з горожанського обов’язку, але ся вірність не повинна засліплювати нас, не повинна спиняти нас від справедливої оцінки добродійств. І Австрія також не повинна забувати, що вона не ступа, в котрій би можна одну народність об другу
Божевільна ідея (від назви околиці Львова, де була і є психіатрична лікарня).
