прозирнуло щось схоже на веселощі.
– Про мсьє маркіза?
– Так.
– Гадаю, – неквапливо проказала вона, – дуже рідко буває, щоб справдешній церемонний англієць аж так добре розмовляв французькою.
– Ага! – мовив мсьє Папополус. – То он якого ти дійшла висновку.
Він, як і завше, не поспішав ділитися своїми думками, але поглядав на Зію з ласкавим схваленням.
– Я також подумала, – докинула та, – що голова у нього якоїсь дивної форми.
– Завелика, – сказав на це батько, – трішки завелика. Але перука завжди породжує такий ефект.
Вони обмінялися поглядами й посміхнулися.
Розділ третій
Серце вогню
Руфус ван Олдін пройшов крізь турнікетні двері готелю «Савойя» і попрямував до конторки портьє. Той привітав його шанобливою усмішкою.
– Радий знову бачити вас, містере ван Олдіне, – промовив він.
Мільйонер-американець лише недбало кивнув у відповідь.
– Усе гаразд? – запитав новоприбулий.
– Так, сер. Майор Найтон нагорі, у вашому люксі.
Ван Олдін знову кивнув.
– Пошти немає? – поблажливо процідив він.
– Усю кореспонденцію передали прямо в номер, містере ван Олдіне. Ой, зачекайте хвилинку!
Його рука пірнула в одне з відділень і дістала листа.
– Щойно отримали, – пояснив портьє.
Мільйонер узяв у нього конверт і щойно помітив почерк, по-жіночому граційний, як вираз його обличчя зненацька змінився. Різкі контури пом’якшали, а жорстка складка губ розгладилася. Тепер він мав вигляд іншої людини. З листом у руці та досі усміхаючись підійшов до ліфта.
У вітальні його апартаментів за письмовим столом сидів молодий чоловік і жваво сортував кореспонденцію з тією спритністю, яка породжується тільки тривалою практикою. Забачивши ван Олдіна, він стрибком звівся на ноги.
– Привіт, Найтоне!
– Радий вас бачити, сер. Гарно провели час?
– Так собі, – холодно відказав мільйонер. – По-моєму, сьогоднішній Париж – глухе містечко. Та все ж я отримав те, по що їздив.
І досить неприємно посміхнувся сам до себе.
– Гадаю, як і завжди, – зауважив секретар, сміючись.
– Що є, те є, – погодився той.
Він розмовляв у суто фактологічній манері, як-от коли констатують дещо загальновідоме. Скинувши своє важке пальто, господар підійшов до столу.
– Є щось термінове?
– Не думаю, сер. Здебільшого рутинна писанина. Я, правда, ще не все розсортував.
Ван Олдін коротко кивнув. Він був не з тих, хто часто шпетить або хвалить. Його підхід до наймання персоналу вирізнявся простотою: кожен отримував змогу проявити себе, а тих, хто виявлявся неефективним, швидко звільняли. Підбір кадрів теж проходив нетрадиційно. Так, Найтона мільйонер випадково зустрів на швейцарському
