не за один день. До речі, Рут, я б на твоєму місці не брав отих рубінів за кордон. Залиш їх у банку.
Місіс Кеттерінґ кивнула.
– Ми ж не хочемо, щоб тебе пограбували і вбили заради «Серця вогню», – пожартував мільйонер.
– Еге, а сам запросто носив їх у кишені, – відрізала закид дочка, усміхаючись.
– Твоя правда…
Якась нетвердість у його голосі привернула її увагу.
– Тату, що таке?
– Нічого, – усміхнувся він. – Пригадалася моя невеличка пригода в Парижі.
– Пригода?
– Так. Тієї ночі, коли я купував ці дрібнички.
І жестом вказав на футляр із коштовностями.
– Ой, розкажи.
– Нема про що розповідати, Руті. Кілька апашів були дещо знахабніли, але я вистрілив по них – вони й відчепилися.
Донька не без гордості поглянула на нього.
– Тобі, татку, пальця в рот не клади.
– Ще б пак, Руті.
Він ніжно поцілував її і пішов. А діставшись назад у «Савойю», віддав Найтонові короткий наказ:
– Зв’яжися з таким собі містером Ґобі – знайдеш його адресу в моєму особистому записнику. Він має бути тут завтра вранці о пів на десяту.
– Слухаю, сер.
– А ще я хочу бачити містера Кеттерінґа. Дістань для мене цього типа хоч із-під землі. Спробуй знайти його через клуб – словом, як собі хочеш, а розшукай і влаштуй нам зустріч завтра зранку. Краще не з самого, а ближче до полудня. Такі, як він, не надто ранні пташки.
Секретар кивнув на знак того, що інструкції зрозумів. А ван Олдін віддав себе в руки лакея. Ванна вже чекала на нього, і доки чоловік лежав, розкошуючи в гарячій воді, у голові прокручувалася розмова з дочкою. Загалом він був дуже задоволений. Його проникливий розум давно змирився з тим фактом, що розлучення було єдино можливим виходом. А Рут погодилася з пропонованим розв’язанням проблеми з більшою охотою, ніж він сподівався. Та все ж, попри її поступливість, у нього залишалось відчуття якоїсь невловимої тривоги. Щось у її поведінці здалося йому не зовсім природним. І він насупився.
– Можливо, все це просто фантазії, – пробурмотів ван Олдін сам до себе, – а все ж поб’юся об заклад, що вона мені чогось недоговорює.
Розділ п’ятий
Корисний джентльмен
Щойно Руфус ван Олдін упорався з легким сніданком із кави та тоста – більшого він ніколи собі не дозволяв, – як до кімнати увійшов Найтон.
– Сер, містер Ґобі чекає на вас унизу.
Мільйонер поглянув на стінний годинник. Той показував рівно о пів на десяту.
– Гаразд, – коротко кинув він. – Нехай піднімається.
За хвилину-другу по тому до кімнати ввійшов містер Ґобі. Це був маленький підстаркуватий чоловічок у поношеному вбранні, чиї очі ретельно роздивлялися що завгодно в кімнаті, крім того, до кого він, власне, звертався.
– Доброго ранку, містере
