Рут.
На кілька хвилин вона втупилася в підлогу, а відтак сказала, не підводячи голови:
– А якщо він не дасть згоди на розлучення?
Ван Олдін спантеличено поглянув на неї.
– А його ніхто й не питатиме.
Донька зашарілася й закусила губу.
– Ні… звісно, ні… Я лише хотіла сказати…
І змовкла. Батько пронизливо глянув на неї.
– Що ти хотіла сказати?
– Хотіла сказати… – Вона затнулася, ретельно добираючи слова. – Не думаю, що він так просто здасться.
Мільйонер рішуче випнув підборіддя.
– Ти маєш на увазі, розпочне гучний процес? Ну і нехай! Хоча ти, власне, помиляєшся. Твій благовірний не зчинятиме скандалу. Перший-ліпший адвокат розтлумачить йому, що цим він тільки виставить себе на посміховисько.
– А ти не думаєш… – Вона неначе з чимось зволікала. – Ну тобто… просто щоб насолити мені… він може почати… скажімо так… прати брудну білизну на людях?..
Батько поглянув на неї з деяким спантеличенням.
– Тобто піде до суду? – Він похитав головою. – Вкрай малоймовірно. Бач, яка справа: для цього треба мати на руках хоч сякі-такі факти.
Місіс Кеттерінґ мовчала. Ван Олдін кинув на неї різкий погляд.
– Ну ж бо, Рут, кажи прямо. Тебе щось тривожить – що саме?
– Ні, нічого, зовсім нічого.
Та її голос прозвучав непереконливо.
– Тебе лякає публічність, еге ж? Я маю рацію? Залиш це мені. Я подбаю, щоб усе пройшло як по маслу: преса не здійматиме ні найменшого галасу.
– Що ж, гаразд, тату, коли ти справді вважаєш, що це найкращий вихід із ситуації.
– Ти й досі небайдужа до нього, так? Річ у цьому?
– Ні.
Ця відповідь пролунала цілком недвозначно. Ван Олдін мав задоволений вигляд. І поляскав доньку по плечі.
– Усе буде гаразд, дівчинко. Тобі нічого хвилюватися. Але наразі облишмо все це. Я привіз тобі з Парижа подарунок.
– Мені? Щось дуже гарненьке?
– Сподіваюся, тобі сподобається, – сказав мільйонер, усміхаючись.
Він дістав із кишені пальта пакуночок і простягнув їй. Та нетерпляче розгорнула папір. Клацнула кришка футлярчика. Із вуст зірвалося протяжне «Ох!» Рут Кеттерінґ любила коштовності – і то завжди.
– Тату, яка… яка краса!
– Шикарні камінчики, правда? – вдоволено видобув ван Олдін. – Тобі вони, дивлюся, до смаку.
– До смаку?! Тату, вони унікальні! Де ти їх дістав?
Той усміхнувся.
– Ха! Так я тобі і сказав! Їх, звісна річ, довелося купувати нишком. Вони ж бо досить широко відомі. Бачиш он той великий камінь по центру? Ти могла про нього дещо чути: це і є те саме «Серце вогню».
– «Серце вогню»! – повторила місіс Кеттерінґ.
Вона вийняла самоцвіти з футлярчика і притисла їх до
