Вона телефонувала вчора й сьогодні. Схоже, їй терміново треба зустрітися з вами, сер.
– Справді?
Усмішка спала з мільйонерових губ. Він розірвав конверт, який стискав у руці, та витяг вкладений аркуш. І доки читав, його обличчя похмурніло, вуста бгалися в жорстоку складку, яку так добре знали на Волл-стріт, а брови зловісно супилися. Найтон тактовно відвернувся і продовжив розпечатувати й сортувати кореспонденцію. У ван Олдіна вирвалася приглушена лайка, а його стиснутий кулак роздратовано гупнув по стільниці.
– Я такого не потерплю! – пробурмотів він сам до себе. – Бідолашна дівчинка, добре хоч за її спиною стоїть старий татусь.
Кілька хвилин він походжав сюди-туди по кімнаті, і його грізно насуплені брови не віщували добра. Старанний секретар не підводив голови від робочого столу. Раптом ван Олдін різко зупинився. І взяв зі стільця, на який тільки-но жбурнув його, своє пальто.
– Знову йдете, сер?
– Так, треба провідати доньку.
– А якщо зателефонують від Колтона?..
– Пошли їх до біса! – гаркнув бос.
– Як скажете, – без жодних емоцій відповів секретар.
До того часу мільйонер встиг натягнути пальто. Насунувши на голову капелюха, він майнув до дверей. А там, уже взявшись за ручку, затримався.
– Хороший ти хлопець, Найтоне, – кинув він, – але не дратуй мене, коли я заведений.
Той ледь помітно посміхнувся, але мовчав.
– Рут – моя єдина кровинка, – сказав ван Олдін, – і ніхто в цілому світі до пуття не розуміє, що вона значить для мене.
Його обличчя освітила примарна посмішка. Він засунув руку в кишеню.
– Хочеш дещо побачити, Найтоне?
І підійшов назад до секретаря.
З кишені з’явився пакуночок, недбало замотаний у коричневий папір. Мільйонер зірвав обгортку, і з-під неї прозирнув чималий футляр, обтягнутий потертим червоним оксамитом. По центру пишалася увінчана короною монограма. Ван Олдін відкрив коробочку, і секретар шумно хапонув повітря. На тлі бруднуватої білої серцевини криваво засяяли самоцвіти.
– Боже мій! Сер, вони… вони справжні? – заледве видобув майор.
Бос тихенько гигикнув від задоволення.
– Воно й не дивно, що тобі не віриться. Серед цих бо рубінів є три найбільші у світі. Їх, Найтоне, носила Катерина, російська імператриця. Той, що по центру, називається «Серце вогню». Він ідеальний – жодного ґанджу.
– Але, – пробурмотів секретар, – вони ж, напевно, вартують цілого статку.
– Чотирьох-п’яти сотень тисяч доларів, – незворушно озвався ван Олдін, – і це без урахування їхньої історичної цінності.
– І ви ось так запросто носите їх у кишені?
Той вдоволено засміявся.
– Виходить, так. Бач, яка справа: це мій маленький подаруночок Руті.
Секретар стримано всміхнувся і промимрив:
