вам дня, Ґобі.
– На все добре, містере ван Олдіне.
– Це дуже корисний джентльмен, – сказав мільйонер, коли чоловічок вийшов, а секретар увійшов. – У своїй сфері він справжній профі.
– А що ж це за сфера?
– Збір інформації. Дай йому двадцять чотири години, і він викладе перед тобою всю голу правду про особисте життя архієпископа Кентерберійського.
– Корисний дядько, – сказав, посміхаючись, помічник.
– Він раз чи два ставав мені у пригоді, – зізнався ван Олдін. – Що ж, гаразд, Найтоне. Я готовий до справ.
Наступні кілька годин пройшли в численних ділових клопотах, яким мільйонер оперативно давав раду. Було о пів на першу, коли пролунав телефонний дзвінок, сповістивши містера ван Олдіна, що прибув його зять. Секретар подивився на боса і правильно витлумачив його короткий кивок.
– Запросіть містера Кеттерінґа піднятися.
Найтон зібрав папери і пішов. Вони з відвідувачем зіштовхнулися на порозі, і Дерек Кеттерінґ відступив убік, пропускаючи того. А відтак пройшов усередину, зачинивши за собою двері.
– Доброго ранку, сер. Кажуть, вам дуже кортить мене бачити.
Цей лінивий голос із дещо іронічною інтонацією пробудив у ван Олдіна спогади. У ньому завжди чувся певний шарм. Мільйонер пронизливо глянув на зятя. Тридцятичотирирічний Дерек Кеттерінґ був худорлявий і мав довгасте смагляве обличчя, у якому навіть тепер проглядало дещо невимовно хлоп’яче.
– Заходь, – різко сказав ван Олдін. – Сідай.
Той невимушено плюхнувся в крісло й терпляче поглядав на тестя з якимось веселим здивуванням.
– Давно вас не бачив, сер, – приязно зауважив він. – Років, певне, зо два. Ви вже провідали Рут?
– Заходив учора ввечері, – озвався ван Олдін.
– Із вигляду нівроку, еге ж? – безтурботно промовив зять.
– Не знав, що тобі часто трапляється нагода судити про це, – сухо відрізав мільйонер.
Дерек Кеттерінґ звів брови.
– Ну, ми інколи стикаємось у тому самому нічному клубі, – весело сказав він.
– Не буду ходити околяса, – коротко кинув ван Олдін. – Я порадив Рут подати на розлучення.
Візитер, здавалося, залишився незворушним.
– Радикальненько! – буркнув він. – Ви не проти, сер, якщо я закурю?
Зять запалив цигарку, випустив хмарку диму і байдужим тоном додав:
– А що сказала Рут?
– Вона збирається дослухатись до моєї поради.
– Та невже?
– І це все, що ти можеш сказати? – різко запитав тесть.
Кеттерінґ струснув попіл у камін.
– Знаєте, я гадаю, – сказав він так, неначе йшлося не про нього, – що вона робить величезну помилку.
– З твоєї точки зору – поза сумнівом, – похмуро зауважив ван Олдін.
– Ой, годі вам, – відказав той, – давайте не переходити на особистості. Я ж бо зараз і справді думав зовсім не про себе. А виключно про благо Рут. Бачте, у чому річ: мій
