target="_blank" rel="nofollow" href="#n_62" type="note">[62], і поставлять більше, якщо саме їм буде дозволено призначити виграшну комбінацію[63]. Їхня поведінка в кожній із цих ситуацій здавалася б абсурдною, якби вони вважали, що контролювати неконтрольовані події не можуть. Але, якщо десь у глибині душі вони вірять, що можуть впливати – хоч трошечки, – їхня поведінка здаватиметься обґрунтованою. І, здається, десь у глибині душі більшість із нас у це вірить. Чому нецікаво дивитися вчорашній футбол, навіть якщо ми не знаємо, хто переміг? Бо сам факт, що гра вже відбулася, перекреслює можливість докричатися через екран телевізора, через кабельну систему до стадіону і вплинути на траєкторію м’яча, що летить у ворота! Либонь, найдивніше в цій ілюзії контролю не те, що вона є, а те, що вона дозволяє відчути психологічні вигоди загального контролю. Єдині, хто цій ілюзії не піддається, це ті, хто перебуває у клінічній депресії[64], бо схильні докладно оцінювати ступінь контролю в більшості ситуацій[65]. Ці та інші відкриття змусили деяких дослідників виснувати, що відчуття контролю – як справжнього, так і ілюзорного – одне із джерел психічного здоров’я[66]. Тому на питання «Нащо нам потрібен контроль над майбутнім?» напрочуд правильною відповіддю буде: це приємно робити і крапка. Відчуття впливу благотворне. Потрібність робить нас щасливими. Якщо ми самі керуємо човном, пливучи рікою часу, це дає нам задоволення, яким би не був порт призначення.
Зараз, імовірно, ви вірите у дві речі. Перша: якщо ви ніколи не чули фразу «ріка часу», незабаром почуєте. Амінь. Друга: ви, мабуть, вірите, що стернування метафоричного човна вздовж річища з кліше є джерелом задоволення й добробуту і набагато важливіше за те, куди човен прямує. Гратися в капітана надзвичайно приємно, але справжня причина нашої любові до стернування в тому, що ми можемо скерувати свій човен до Ханалеї на Гаваях, а не до Джерсі-Сіті[67]. Місце прибуття визначає, як ми будемо почуватися. Унікальна людська здатність думати про віддалене майбутнє дозволяє обрати найкращий пункт призначення. Ми – мавпи, які навчилися зазирати в майбутнє, бо це дає змогу роздивитися навколо й вибрати найкращу долю. Інші тварини мають пережити подію, щоб з’ясувати, що приємно, а що – боляче. Наша ж здатність передбачати дозволяє уявити те, що ще не відбулося, і так уникати жорстоких уроків практичного досвіду. Нам не треба чіпати полум’я, щоб дізнатися, що буде боляче. І не треба реально пережити покинутість, зневагу, виселення, пониження на посаді, хворобу й розлучення, щоб дізнатися, що це небажані ситуації і краще їх уникати. Ми хочемо – і повинні хотіти – стернувати нашим човном, бо є й кращі, і гірші варіанти майбутнього. І розрізняти їх слід заздалегідь.
Ця думка настільки очевидна, що ледве варта згадки. Але я далі до неї раз по раз повертатимуся, бо нібито очевидна думка насправді може виявитися неправильною відповіддю на наше питання. Ми наполягаємо на самостійному стернуванні
Dunn and Wilson, «When the Stakes Are High».
S. Gollin et al., «The Illusion of Control Among Depressed Patients»,
L. B. Alloy and L. Y. Abramson, «Judgment of Contingency in Depressed and Nondepressed Students: Sadder but Wiser?»,
S. E. Taylor and J. D. Brown, «Illusion and Well-Being: A Social Psychological Perspective on Mental Health»,
Джерсі-Сіті – західне передмістя Нью-Йорка.
