style="font-size:15px;"> Проте він помилявся. У ХІХ столітті знання про функції мозку спиралося переважно на спостереження таких людей, як Фінеас Ґейдж, яким не пощастило стати піддослідними після нещасливої пригоди або під час неточного неврологічного експерименту. У ХХ столітті хірурги продовжили справу природи й почали ставити точніші експерименти, що змальовували зовсім іншу картину з функцією лобової частки. У 1930-х роках португальський лікар Антоніу Еґаш Моніш шукав спосіб заспокоїти буйних пацієнтів, хворих на психопатію. Він почув про нову хірургічну процедуру – фронтальну лоботомію, яка полягала в хімічній або механічній деструкції[23] частин лобової частки. Процедурі піддавали мавп, які починали лютувати, коли їх вчасно не годували. Після операції вони реагували на таку образу з незворушним спокоєм. Еґаш Моніш випробував лоботомію на пацієнтах і виявив той же заспокійливий ефект (за це відкриття 1949 року він отримав Нобелівську премію). У наступні кілька десятиріч методику операції було вдосконалено. Хірургічне втручання робили під місцевою анестезією за допомогою лейкотома, і небажаних побічних ефектів (як-от зниження інтелекту й нічне нетримання сечі) поменшало. Деструкція частини лобової частки стала стандартним лікуванням у випадках безпричинного страху й депресії, що не піддавалися іншій терапії[24]. Всупереч традиційним уявленням у медицині попереднього сторіччя з’ясувалося, що наявність чи брак лобової частки має значення. І полягало воно в тому, що деяким людям без лобової частки велося краще.
Але доки одні лікарі розхвалювали переваги відсутності лобової частки, інші звертали увагу на хиби. Хоча пацієнти з ушкодженою лобовою часткою найчастіше легко виконували тести на рівень інтелекту, тестування пам’яті тощо, їм складно було впоратися навіть з найпростішими тестами, пов’язаними з плануванням. Наприклад, вони опинялися в безвиході перед лабіринтом або пазлом, де треба було продумати багатоходівку перед першим ходом[25]. Пов’язані з плануванням ускладнення спостерігалися не лише в лабораторних умовах. У звичайних ситуаціях пацієнти поводилися впевнено, пили чай і не проливали його, могли поговорити про штори, але не могли сказати, що робитимуть після полудня. Підсумовуючи наукові дані з цього питання, видатний науковець виснував: «Серед інших симптомів ураження лобової частки найчастіше повідомляється про нездатність планувати… Цей симптом виявляється унікальною дисфункцією передньої частини мозку… і він не пов’язаний з клінічним ушкодженням інших нейроструктур»[26].
Отже, на основі цих двох спостережень – що ушкодження певних частин лобової частки заспокоює, але також позбавляє здатності планувати – можна зробити один-єдиний висновок. Який концептуальний зв’язок між тривожністю й плануванням? Їх об’єднує, звичайно, роздум про майбутнє. Ми тривожимося, коли передбачаємо якісь неприємні події, і творимо плани, уявляючи, як події розвиватимуться з часом. При плануванні слід дивитися в майбутнє, а тривожність – одна з можливих супутніх реакцій[27].
Деструкція – порушення або руйнування нормальної структури чого-небудь.
S. M. Weingarten, «Psychosurgery», у вид.: Miller and Cummings,
D. R. Weinberger et al. (1994). «Neural Mechanisms of Future-Oriented Processes», у вид.: Haith et al.,
J. M. Fuster,
A. K. MacLeod and M. L. Cropley, «Anxiety, Depression, and the Anticipation of Future Positive and Negative Experiences»,
