у майбутнє і контроль
Погляд у майбутнє може принести задоволення й запобігти болю. І це одна з причин, чому мозок наполегливо генерує думки про прийдешнє. Але це не найважливіша причина. Американці щороку охоче витрачають мільйони, – а може, й мільярди – доларів на послуги екстрасенсів, інвест-консультантів, духовних лідерів, синоптиків та інших ділків, які запевняють, ніби здатні передбачати майбутнє. Люди, які субсидують цю ворожбитську індустрію, бажають знати, що має статися, не просто заради радості передбачення. Ми бажаємо знати, що має статися, щоб якось до цього приготуватися. Якщо через місяць норма відсотка зросте, нам слід негайно вкласти гроші в облігації. Якщо по обіді йтиме дощ, зранку варто захопити парасольку. Знання – сила. І найважливіша причина подальшого моделювання майбутнього навіть тоді, коли ми охочіше б залишилися тут і зараз, радіючи зустрічі з золотою рибкою, в тому, що мозок хоче контролювати одержуваний досвід.
Але нащо нам контроль майбутнього досвіду? На перший погляд це питання здається майже таким же безглуздим, як і те, нащо нам контроль над телевізорами й автівками. Дуже перепрошую. В нас є лобова частка, щоб зазирати в майбутнє. Ми зазираємо в майбутнє, щоб зуміти його передбачити, а передбачаємо для того, щоб мати змогу контролювати. Але навіщо нам узагалі його контролювати? Чом би просто не дозволити майбутньому розвиватися своїм ходом і сприймати його в процесі настання? Чом би не перебувати зараз тут, а згодом – там? На це є дві відповіді, одна з яких напрочуд правильна, а інша – напрочуд неправильна.
Напрочуд правильна відповідь: людям приємно здійснювати контроль. Їх обходить не стільки майбутнє, скільки сам процес. Ефективність – змінювати речі, впливати на речі, сприяти появі речей – одна з основних природних потреб людського мозку. І змалечку наша поведінка здебільшого є вираженням схильності до контролю[54]. Ледве з’явившись на світ, ми жадаємо смоктати, спати, бруднити і сприяти появі речей. Нам треба трохи часу, щоб призвичаїтися до виконання останнього бажання, бо не відразу усвідомлюємо, що маємо пальці, але відтак – стережися, світе! Малюки вищать, коли розсипають кубики, штовхають ногою м’ячик, розмазують капкейк[55] собі на чолі. Чому? А тому, що це вони зробили, ось чому. Поглянь, мамуню, я сам це зробив. Кімната стала іншою, бо в ній є я. Я подумав про те, щоб кубики впали, і – торох – вони впали. Ой, леле! Чиста робота!
Насправді люди приходять у світ, жадаючи його контролювати, і покидають його з тим же бажанням. Дослідження показують: якщо в якийсь момент між приходом і відходом люди втрачають можливість контролю, вони стають нещасливими, безпорадними, втрачають надію і впадають у депресію[56]. А інколи й помирають. Під час одного дослідження мешканцям у місцевому платному інтернаті для людей похилого віку дали домашню рослину. Половині сказали, що вони мають її доглядати й підживлювати
A. Bandura, «Self-Efficacy: Toward a Unifying Theory of Behavioral Change»,
Капкейк – торт (кекс, тістечко) невеликого розміру, призначений для вживання в їжу однією людиною, запечений в тонкому папері або алюмінієвій формі для випічки.
M. E. P. Seligman,
