style="font-size:15px;"> – Але ж місцеві, звичайно, теж є громадянами Союзу?
Гаркер скривив вуста.
– Можна й так сказати, очільнику, але їм не можна довіряти, це факт. Вони мислять не так, як ми.
– Та невже?
«Якщо вони взагалі думають, то це вже краще за цього дикуна».
– Ці смагляві – всі до одного покидьки. Гурки, дагосканці – всі вони однакові. Самі вбивці та злодії. Найдоцільніше їх тіснити й утискати. – Гаркер насуплено подивився на розжарені нетрі. – Якщо щось пахне лайном і має колір лайна, то це, ймовірно, і є лайно.
Він повернувся й побрів мостом.
– Яка чарівлива та просвічена людина, – пробурмотіла Вітарі. «Ти читаєш мої думки».
За воротами відкривався інакший світ. На палючому сонці сяяли величні куполи, елегантні вежі, мозаїки з кольорового скла та стовпи з білого мармуру. Вулиці були широкі й чисті, а житлові будинки – добре доглянуті. На охайних площах росло навіть кілька спраглих пальмочок. Тут люди були випещені, гарно вбрані й білошкірі. «Щоправда, сильно обгорілі на сонці». Серед них снувало кілька смаглявих облич, які всіляко старалися не потрапляти під ноги, вдивляючись у землю. «Щасливчики, яких пустили сюди служити? Певно, радіють, що в нас у Союзі не терплять рабства».
Ґлокта чув якийсь дзенькіт, схожий на звук віддаленого бою, що перекривав усе інше. Він гучнішав, поки Ґлокта тягнув зболену ногу Верхнім містом, і став просто несамовитим, коли вони вийшли на широку площу, де від краю до краю зібралася неймовірна юрба. Там були люди з Міддерланду, Гуркулу, Штирії, вузькоокі уродженці Сулджуку, жовтоволосі громадяни Старої Імперії й навіть бородаті північани, що забрели далеко від дому.
– Купці, – пробурчав Гаркер.
«Мабуть, усі купці на світі». Вони юрмилися довкола завалених харчами яток, великих ваг для зважування речовин, дощок, на яких крейдою були записані назви та ціни товарів. Вони волали, позичали та обмінювалися безліччю різних мов, здіймали руки в чудернацьких жестах, штовхалися, смикали одне одного й показували одне на одного. Нюхали ящики з прянощами та палички пахощів, тицяли пальцями в сувої тканини та дошки з рідкісної деревини, стискували фрукти, пробували на зуб монети, дивилися крізь лінзи на блискучі коштовні камені. То там, то тут крізь натовп сунув носій-тубілець, зігнувшись навпіл під величезним вантажем.
– Спайсери зі всього беруть відсоток, – пробурчав Гаркер, нетерпляче проштовхуючись крізь галасливий натовп.
– Певно, чималий, – зауважила собі під носа Вітарі.
«Гадаю, дуже чималий. Достатній, щоб опиратися гуркам. Достатній, щоби тримати в полоні ціле місто. Люди здатні вбивати за значно, значно менше».
Ідучи площею, Ґлокта кривився і шкірився, сіпаючись, хилячись і боляче штовхаючись на кожному кульгавому кроці. Лише тоді, коли вони нарешті вийшли з натовпів із протилежного боку, до нього дійшло, що вони вже опинились у затінку величезної граційної будівлі, що високо здіймалася
