поїздити верхи» він убив їх обох. Так почуваєшся живим? Та ніхто з них не переживе наступної години.
Він мусить битися. Зараз, можливо, йому випав останній шанс. Навіть якщо битися нічим. Краще померти так, аніж стоячи на колінах у багнюці. Він спробував видобути з себе гнів. Коли той був непотрібен, йому не було кінця-краю. Тепер на його місці не було нічого. Тільки відчайдушна безпорадність, яка обтяжувала йому руки й ноги.
Оце так герой. Оце так боєць. Йому вистачало снаги хіба на те, щоб не обісцятися. Він міг без проблем ударити жінку. Мало не до смерті задушити сестру. Згадуючи про це, він досі починав задихатися від сорому й відрази, навіть тепер, коли йому в обличчя дивилася власна смерть. Він же думав, що виправить усе згодом. От тільки «згодом» уже не стало. Ось воно, все, що лишилося. Він відчув у очах сльози.
– Пробач, – пробурмотів він собі під носа. – Пробач мені.
Він заплющив очі та став чекати кінця.
– Не треба вибачень, друже, – його, гадаю, кусали й сильніше.
Із лісу виник ще один північанин, який сів навпочіпки поруч із Вестом. Його худорляве лице обрамляли прямі темні патли. Очі жваві, темні. Розумні очі. Він лиховісно й аж ніяк не підбадьорливо всміхнувся. Два ряди твердих жовтих гострих зубів.
– Сядь, – промовив він із таким сильним акцентом, що Вест ледве його зрозумів. – Краще сядь і не ворушись.
Над ним і Бурром стояв ще один чоловік. Величезний, широкогрудий, із зап’ястками завтовшки з Вестові щиколотки. У його бороді та сплутаному волоссі була сивина. Ватажок, судячи з того, як розступилися перед ним інші. Він опустив погляд на Веста, повільно й задумливо, як часом дивляться на мураху, вирішуючи, чи не розчавити її чоботом.
– Як гадаєш, котрий із них – Бурр? – прогуркотів він північною мовою.
– Я – Бурр, – заявив Вест. Він мусив захистити лорд-маршала. Мусив. Він, не думаючи, незграбно підвівся, але в нього ще паморочилася голова після падіння, і, щоб не впасти, довелося схопитися за якусь гілку. – Я – Бурр.
Старий воїн повільно й упевнено зміряв його поглядом.
– Ти?
Він вибухнув сміхом, глибоким і загрозливим, як буря на віддалі.
– Мені це до вподоби! Це добре!
Він повернувся до явного лиходія.
– Бачиш? Ти ж наче казав, що їм, цим південцям, не вистачає сміливості?
– Я казав, що їм бракує мізків. – Одновухий згори вниз поглянув на Веста, як голодний кіт на пташку. – І спростування я поки що не бачив.
– Здається, це оцей.
Ватажок дивився на Бурра.
– Це ти Бурр? – запитав він спільною мовою.
Лорд-маршал подивився на Веста, тоді підвів погляд на височезних північан, а тоді поволі зіп’явся на ноги. Випрямився та обтрусив форму, як людина, що готується померти з гідністю.
– Я – Бурр, і я вас не потішу.
