насупився.
– Схоже, це завдання скромне.
Йолопи з його штабу завовтузилися на стільцях і забурчали, висловлюючи своє невдоволення завданням, що аж так не відповідало їхнім талантам.
– Скромне завдання? Перепрошую, ваша високосте, але це не так! Енґлія – край широкий і складний. Північани можуть оминути нас, а в такому разі всі наші надії будуть покладені на вас. Вашим завданням буде не дати ворогові перетнути річку та поставити під загрозу наші шляхи забезпечення або й гірше – піти на сам Остенгорм.
Бурр нахилився вперед, уп’явся у принца поглядом і владно помахав кулаком.
– Ви будете нашою скелею, ваша високосте, нашим стовпом, нашим фундаментом! Ви будете петлею, на якій висітимуть наші ворота, ворота, що зачиняться перед носом у цих загарбників, і виженете їх із Енґлії!
Вест був вражений. Принцове завдання і справді було скромне, але лорд-маршал міг би виставити благородною працею навіть чищення нужників.
– Чудово! – вигукнув Ладісла, і пір’їна на його капелюсі загойдалася вперед-назад. – Петлею, звісно! Шикарно!
– Тоді, панове, якщо запитань більше немає, у нас іще чимало роботи, – Бурр оглянув півколо понурих облич. Ніхто не заговорив. – Ви вільні.
Штаби Кроя й Полдера обмінялися крижаними поглядами, кваплячись до виходу з кімнати, щоби встигнути туди першими. Самі видатні генерали штовхались у дверях, більш ніж досить широких для них обох; жодному з них не хотілось зігнорувати іншого чи піти за ним. Випхавшись у коридор, вони розвернулися й наїжачилися.
– Генерале Крой, – пирхнув Полдер, зверхньо трусонувши головою.
– Генерале Полдер, – процідив Крой, розправивши свій бездоганний однострій.
А тоді вони розбрелись у протилежні боки.
Коли вийшли останні офіцери зі штабу принца Ладісли, голосно сперечаючись про те, в кого найдорожчий обладунок, Вест і собі підвівся, щоб піти. У нього була сотня завдань, за які треба було взятись, а чекання нічого б йому не дало. Та не встиг він дістатися дверей, як заговорив лорд-маршал Бурр.
– То ось вона, наша армія, так, Весте? Присягаюся: часом я почуваюся батьком із виводком задерикуватих синів і без дружини, здатної допомогти. Полдер, Крой і Ладісла. – Він хитнув головою. – Мої троє командирів! Вони всі, здається, гадають, що мета всієї цієї справи – їхнє персональне звеличення. В усьому Союзі не знайдеться людей із вищою самооцінкою. Просто диво, що ми можемо вмістити їх в одній кімнаті. – Він раптом відригнув. – Кляте нетравлення!
Вест замислився, намагаючись знайти щось позитивне.
– Ну, хоч генерал Полдер видається слухняним, сер.
Бурр пирхнув.
– Так, видається, але я йому довіряю ще менше, ніж Кроєві, якщо таке можливо. Крой принаймні передбачуваний. Можна не сумніватися, що він дратуватиме мене й перечитиме на кожному кроці. На Полдера просто неможливо покластися. Він усміхається, лестить і слухається в найменших дрібницях, аж поки не помічає якоїсь вигоди для себе, а тоді кидається на мене з подвоєним
