що тут ми здобудемо якусь велику перемогу і вона тоді зможе приписати всі заслуги принцові. Опісля його повернуть до Адуа в сяйві бойової слави, готового стати таким королем, якого обожнюватимуть селяни.
Зупинившись на мить, Бурр опустив погляд на підлогу.
– Я зробив усе, що міг, аби вберегти Ладіслу від біди. Відіслав його туди, де, на мою думку, немає північан, а якщо хоч трохи пощастить, то не буде ніколи. Але війна – справа аж ніяк не передбачувана. Ладіслі, можливо, справді доведеться битися. Тому мені потрібно, щоби хтось його глядів. Хтось із досвідом бойових дій. Хтось настільки відважний і працьовитий, наскільки його пародії на штабних офіцерів зманіжені й ліниві. Хтось здатний уберегти принца від біди.
Він поглянув угору з-під важких брів.
Вест із жахом відчув, як у нього всередині все обривається.
– Я?
– На жаль, так. Немає жодної людини, яку я сильніше хотів би лишити при собі, але принц особисто попросив вас.
– Мене, сер? Але ж який із мене придворний? Я навіть не шляхтич!
Бурр пирхнув.
– Ладісла, мабуть, єдина в цій армії людина, крім мене, якій байдуже, чий ви син. Він – спадкоємець престолу! Ми всі однаково нижчі за нього – що шляхтичі, що жебраки.
– Але чому я?
– Тому що ви – боєць. Перший у проломі під час облоги Ульріока і все таке. Ви бачили бойові дії, удосталь бойових дій. Ви прославилися як боєць, Весте, а принц хоче того ж для себе. Ось чому. – Бурр витягнув із куртки листа й передав йому. – Можливо, це підсолодить вам цю піґулку.
Вест зламав печатку, розгорнув товстий папір і проглянув нечисленні рядки, написані охайним почерком. Закінчивши, він прочитав листа знову, просто для певності, і підвів очі.
– Це підвищення.
– Я знаю, що це. Я сам про це домовився. Може, ще з однією зірочкою на кітелі вас сприйматимуть трохи серйозніше, а може, й ні. Хай там як, ви на це заслужили.
– Дякую, сер, – отетеріло промовив Вест.
– За що? За найгіршу роботу в армії? – Бурр розсміявся й по-батьківськи плеснув його по плечу. – Вас бракуватиме, і це – факт. Я поїду оглянути перший полк. Завжди вважав, що командира має бути видно. Не хочете поїхати зі мною, полковнику?
Коли вони виїхали з міських воріт, уже почав падати сніг. Білі сніжинки летіли на вітрі й танули, ледве торкаючись дороги, дерев, шкури Вестового коня та обладунків вартових, які йшли за ними.
– Сніг, – пробурчав через плече Бурр. – Уже сніг. Хіба для нього зараз не ранувато?
– Дуже рано, сер, але зараз достатньо холодно. – Вест прибрав одну руку з повіддя, щоб міцніше затягнути комір плаща на шиї. – Холодніше, ніж зазвичай наприкінці осені.
– Присягаюся, на північ від Кумнуру, хай йому біс, буде ще холодніше.
– Так, сер, і потепління тепер уже не буде.
– Зима може вийти суворою, еге ж, полковнику?
– Цілком імовірно, сер.
Полковник?
