зайвою в цьому розкішному оточенні. «Анітрохи».
– Я Карлот дан Ейдер, – промовила вона, невимушено всміхаючись і простягнувши до нього руки, як до давнього друга, – магістр Гільдії спайсерів.
Ґлокта був змушений визнати, що вразився. «Хай і лише її сміливістю. Ні найменшої ознаки жаху. Вона вітається зі мною так, наче я – не знівечена, скорчена руїна, що постійно сіпається. Вона вітається зі мною так, ніби я маю такий самий вишуканий вигляд, як вона». Жінка була вдягнена в довгу сукню в південному стилі – з блакитного шовку, облямованого сріблом. Сукня мерехтіла довкола неї на прохолодному вітерці, що дув у високі вікна. На її пальцях, зап’ястках і шиї виблискували приголомшливо дорогі коштовності. Коли вона підійшла ближче, Ґлокта відчув якийсь дивний запах. «Солодкий. Мабуть, як спеції, що дали їй такі великі багатства». Цей запах неабияк подіяв на нього. «Я ж, як-не-як, усе одно чоловік. Просто меншою мірою, ніж колись».
– Я мушу вибачитися за свій одяг, але кантійське вбрання незмірно зручніше у спеку. За роки життя тут я цілком до нього звикла.
«Для неї вибачатися за зовнішність – це все одно що для генія вибачатися за дурість».
– Пусте. – Ґлокта вклонився так низько, як тільки міг, зважаючи на нікчемну ногу та гострий біль у спині. – Очільник Ґлокта до ваших послуг.
– Ми надзвичайно раді, що ви з нами. Відколи зник ваш попередник, очільник Давуст, ми всі були сильно стурбовані.
«Гадаю, дехто з вас був стурбований менше за інших».
– Я сподіваюся пролити трохи світла на це питання.
– Ми всі на це сподіваємося. – Вона з невимушеною впевненістю взяла Ґлокту під лікоть. – Прошу, дозвольте мені познайомити вас із усіма.
Ґлокта не дозволив себе тягати.
– Дякую, магістре, але мені здається, що я й сам можу зі всіма познайомитись.
Він власними скромними силами причовгав до столу.
– Ви, певно, генерал Віссбрук, що опікується обороною міста.
Генералові було років із сорок п’ять, він був трохи лисуватий і рясно пітнів у вигадливій формі, застебнутій аж по шию, попри спеку. «Пам’ятаю тебе. Ти був у Гуркулі, на війні. Був майором Королівського полку й добре відомим ослом. А ти, схоже, непогано піднявся, принаймні як на осла».
– Радий знайомству, – промовив Віссбрук, майже не відриваючи погляду від своїх документів.
– Поновити давнє знайомство – це завжди радість.
– Ми зустрічалися?
– Ми билися разом у Гуркулі.
– Та невже? – Спітніле обличчя Віссбрука ненадовго зсудомило від шоку. – Ви… той самий Ґлокта?
– Так, я справді, як ви кажете, той самий Ґлокта.
Генерал кліпнув.
– Гм, ну, гм… як вам велося?
– Страшенно боляче, дякую, що спитали, але ви, як я бачу, тим часом процвітали, і це – величезна втіха.
Віссбрук кліпнув, але Ґлокта не залишив йому часу
