Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі. Сборник
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі - Сборник страница 32
– Що ж тобі Бог дав, чоловіче, чи бичка, чи теличку?
– Та я б тобі, жінко, і сказав, так і сам не знаю, що воно там таке й є.
– Ох ти, йолопе, йолопе, божевільна голово! Не зна, що у нього і найшлось… Якби ти був путящий чоловік, то узяв би його додому, от би нам і користь.
Давай його лаяти, давай його коренити, аж у вічі лізе.
– Та годі тобі лаяться: ну я піду, візьму своє теля.
– Як же ти його візьмеш, розумна ти голово?
– Та як? Піду та й візьму; прийду туди, де ночував, та й скажу: віддайте моє теля, бо я у вас ночував та й отелився.
– Тю, тю, дурний! Хіба ж так можна? Ти прийди туди, де ночував, стань під ворітьми та й мичи: «Му-му-му!..» А теля почує та й обізветься до тебе, от тоді ти його і бери.
От Хома узяв мішечок, хліба в мішечок та й подавсь. Прийшов у село, найшов там той двір, де ночував, положив голову на ворота та й давай мичать. Мичить та й мичить, а теля все не одзивається. Коли це виходить хазяїн двора та й пита його:
– Чого ти тут, чоловіче, мичиш?
– Та чого? Я тут у вас недавно ночував та й отеливсь на печі, так тепер жінка прислала мене, щоб я взяв у вас своє теля.
– А, так це ти?
– Я.
– Ну іди ж ти у хату, так ми тобі і віддамо твоє теля.
Хома здуру і пішов. От тільки що він на поріг, а тут як ухопили його за шерсть та як почали кулачити, щоб не робив слави людям та не лякав їх. Кулачили-кулачили, трохи печінки не відбили; доти його вчили, поки Хома якось не вирвавсь із рук та не втік із хати. Як вихопивсь із хати, та тоді давай Бог ноги: насилу з душею втік. Приходить додому, до своєї жінки, а вона його і пита:
– Ну що, чоловіче, узяв своє теля?
– Хай тебе поб'є лиха година з твоїм телям. Тепер я знаю, що то воно за теля таке було.
– Тю, тю на тебе! Верзе не знать що; сказано – «дурному ні в людях, ні дома», так воно й єсть.
Життя і смерть
Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім'ї двоє діточок – дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
– Хто ти? – питає чоловік.
– Не впізнаєш? Я – Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
– Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним – усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
– Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б'ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола – на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті