сестро, себе, бо ти цього варта, а я носити цей пояс не вартий.
Вона взяла пояс, а то – з чистого золота. Де силач не боровся – всюди перемагав, і місто давало йому великі гроші за це видовище. Він купував таку золоту бляшку, як палець, і чіпляв на пояс. Бракувало ще три бляшки, і весь пояс був би у золоті.
Жінку вітають: плещуть, на руках піднімають. А чоловік, як побачив, що вона така сильна, а він її бив – лишив коня з возом, а сам утікає. Жінка кричить поліції:
– Доганяйте чоловіка, бо покидає мене!
Приводять його і питають:
– Чого ти, чоловіче, від такої славної жінки утікаєш?
– Йой, утікаю, бо мені буде кінець. Я ж її не раз бив та й кочергою аж під піч заганяв. Якби був знав, що вона така сильна, то не робив би такого.
А жінка говорить:
– Чоловіче любий, їдьмо додому.
І вони ще довго жили, але чоловік більше й пальцем її не торкнув.
За потрійну плату
Жив-був один пан. Багатий, та скупий. Поїде, бувало, кудись у гостину – сам їсть і п'є, а про свого візника і гадки не має. Тому-то ніхто довго не наймитував у скупого пана.
Аж ось знайшовся один хитрий парубок. Став працювати візником з такою умовою, аби той пан на його очах не їв і не пив. А коли хазяїн умову порушить, візник буде мати потрійну платню.
Зрадів скупий пан, що знайшов такого дурня. Адже він ніколи на очах у візника не їв і не пив: візник до нього завжди спиною сидить.
І от одного разу запросили пана до гостини. Поїхали звечора, бо дорога випала далека. А ніч така темна, хоч виколи око. Візник зупинив коней і сказав:
– Збилися ми з дороги… Не знаю, куди їхати!
– Який же ти у біса візник! – розсердився пан.
– Адіть, і ви не знаєте дороги.
Довелося ночувати в лісі. Розпріг наймит коней, пустив на обіч пасти. А сам ладить собі гостину: мав із собою наймит жарену гусятину.
Витяг харчі, взяв з воза соломи, постелив собі збоку та й уплітає гусака. А скупий пан харчів з дому не брав – адже в гості їхав! Глянув голодним вовком на візника й питає:
– А що ти там жуєш?..
– Що ж нам жувати, пане? – одказує візник. – Жую суху солому!
«Тьху! – скривився пан. – Мужик – як та худобина!..»
Промучився отак пан до ранку. Другого дня знову почали блукати. Уже надходив вечір, а з лісу на дорогу не виберуться…
Довелося ще на одну нічку зупинитися у лісі.
Ліг візник під воза і далі уплітає свого гусака, аж за вухами лящить. А пан сидить і обома руками держиться за живіт. Вже другий день і рісочки у роті не мав. Дивився пан на парубка і не витримав:
– А що ти там жуєш?..
– Що ж нам жувати? – зітхає візник. – Знову кляту солому жую!
– Може… може, і мені даси? – просить тихенько пан.
– Що ви, паночку? Невже просту солому ви будете їсти?.. Ліпше я вам сінця пошукаю…
– Доки ти його знайдеш, я тут одубію.
– Тоді прошу красно!..
Візник дав панові соломи,
