був! А що ти таке єсть?
– Я Петро, кум твій!
– А що тобі треба, куме?
– Та що? Візьми свого Хому, а то замерзне.
– Що ти, куме, мій Хома дома, ось біля бока лежить; ось озвись, Хомо.
– А хто там такий? – гукнув полюбовник на такий самий голос, як голос Хоми.
Слуха Петро, так-таки як єсть голос Хоми.
– Що ж це воно таке сидить на мені?
– Та то, куме, сатана! Ось полапай його, якщо волохате, так то небезпременно сатана!
Лапнув кум Петро, аж воно волохате… Як кинеться ж тоді Петро від вікна, як хокне з себе Хому та давай тікать.
Біжить та хреститься: «А Господи Cyce Христе, це ж мене сатана осідлала…»
Зоставсь оп'ять Хома босий, в одній сорочці на морозі.
Стояв, стояв, а далі надумавсь та й пішов спати у хлів.
А в хліві лежав бугай; він підібравсь під бугая та й заснув.
Ото чуть стало розвидняться надворі, а жінка вже й випустила із хати полюбовника, а сама пішла по двору та й туже за Хомою:
– Головонько ж моя бідная, головонько моя безщасная! Нема ж мого хазяїна та нема ж мого порадничка!
А Хома ось і виходить із хліва.
– Де це ти був?
– А хіба ти не знаєш де? Я вчора до тебе стукав, стукав, а від тебе ні слуху ні духу.
– Що ти? Бог з тобою! Я за тобою усю ніч вибігала і по двору, і по задвірках, і по вулицях, а тебе наче злидень злизав.
– Дивно мені, а я усю ніч простукав у тебе під вікном, а ти одно: «Мій Хома дома, ось біля бока лежить…» Так я пішов у хлів, підгорнувсь під рябого бугая та й заснув.
– Що це ти кажеш?
– А що?
– Так ти під бугаєм ночував?
– Під бугаєм.
– Ах ти, скажена собако! Що ж це ти наробив?
– Та що ж я там наробив?
– А то, що ти тепер тільний, от що! – Давай його лаяти та приговорювати: – Ах, побила б тебе лихая година та нещаслива! І що тепер казати з тобою? Чи ти знаєш, що ти тепер скоро будеш телиться? Ну от же що я тобі скажу: іди ти у чужу слободу та там і телись, а в своїй слободі і слави не набирайсь.
Та знов давай його лаять та причитувати.
– Та хай грець твоєму батькові! Я й піду на чужу слободу, аби ти тільки не лаялась…
От і зібравсь Хома. Узяв мішечок, хліба в мішечок, та й пішов на чужу слободу телиться. Іде собі та йде та все полем та ярами, щоб страму не набираться, аж гульк – на дорозі лежать шматки чоловічого тіла: вовки прохожого розірвали. Голова оддалік, рук зовсім нема, а ноги у чоботях, заморожені. Дивиться Хома на чоботи – добрі. «Дай візьму собі, вони здадуться». Узяв та й пішов далі, у слободу. Приходе у слободу і давай проситься у людей ночувати, бо було, бач, уже під вечір. Упрохався до одного мужика. Бачать хазяїн та хазяйка, що він кріпко намерзся, та й кажуть йому:
– Лізь, чоловіче, на піч та там собі і обігрійсь.
Хома поліз на піч та, довго не думаючи, і захріп там. А тим хазяїнам та Бог дав уночі прибиль: коровка отелилась, а мороз був сильний, телятко й обмерзло. Хазяїн і каже:
