мав під горою кавалок землі, на якому навіть дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що не вродило й стільки, скільки було посіяно.
Пішов русин найматися до графа, якого люди любили як сіль в оці і тернину в боці.
– Підеш молотити, – сказав граф, – а за роботу візьмеш те, що в постоли падає.
Русин погодився. Молотив цілий день, увечері прийшов додому і висипав з постолів на лаву півжмені зерна. Отак він цілий місяць махав ціпом і приносив у постолах свій заробіток. Нарешті зсипав усе зароблене докупи, провіяв і розстелив на веретці, аби просушилося. Але позліталися голодні горобці і зерно видзьобали.
Як побачив це русин, кинув спересердя капелюха об землю і вилаявся услід горобцям:
– Смерека би вас прибила!
– Не сердься, добрий чоловіче, – ніби щось запищало у нього за спиною.
– А хто це мені радить не сердитись?
– Та я – зернина, не з’їдена горобцями.
– А де ти є?
– Та гездечки – під лопухом.
Нахилився русин, підняв прив’ялий листок лопуха ї побачив золоту зернину.
– Що мені з тебе? – спитав, поклавши її собі на долоню. – Хіба тобою наситяться голодні дід і баба?
– Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу, – відповіла золота зернина.
Русин посіяв її перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з Черемошу, щедро поливав, але із землі нічого не сходило. Засумував старий, забідкався. Розказав про все жінці, а вона допікає:
– Тобі, чоловіче, на старість горобці в голові цвірінькають. Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Як не було у нас гараздів за молодих років, то не буде і за старих.
Та одного ранку чоловік почув за вікном таку файну музику, що за серце брала. Виглянув, але нікого не побачив, тільки там, де було посіяно зернину, виросла яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки – малі й великі, з жовтуватими й зеленуватими смугами. Зачудувався чоловік, вийшов надвір, та не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:
– Добридень, тату!
Ще більше здивувався русин, оглянувся довкола, але нікого не побачив.
– Добридень! – відповів. – Але хто мене татом називає?
– Та це я, ваш син Петрик, – почулося, і з яблуні скочив стрункий, гейби смерічка, леґінь.
– Коли ти мій син, то бери сапу, і підемо в город мандебурку сапати, – все ще не вірив чоловік своїм очам.
Петрик узяв із собою скрипку і втяв такої веселої, що сапи самі стали сапати, а мандебурка почала рости і цвісти.
– Що то за скрипка? – спитав батько.
– То така скрипка, що як погладжу зеленуваті смуги, то омолоджується добро, а як торкнусь жовтуватих старіється зло.
Не могли нарадуватися чоловік і жінка своєму синові, боялися, щоб із нього і волосинка не впала. Та Петрик дома не міг усидіти, все ходив то в ліс, то в поле, то між люди. Одної неділі він узяв скрипку
