розірвуть мене! – бідкається хлопець.
Айбо біда служить найліпшим порадником. Царевич наскуб із кожушка вовни, шматок кори настромив на стрілу і обмотав вовною. Далі витяг лука й стрілив крізь вогонь. Вовна, пролітаючи через полум’я, затлілася. Хлопець хотів обійти багаття, взяти запалену стрілу, але його побачили. Посхоплювалися й одразу схопили. Привели до вогню і суд над ним чинять.
Царевич не знав злодіїв, але вони його впізнали, бо не раз підбиралися до царської каси.
– Спалимо його живим!
– Настромимо на рожен!
– Повісимо на дереві!
Скільки їх було, кожний інакшу смерть вигадував. Почали сваритися. Тоді встав їхній ватажок і каже:
– Не спалимо його, не настромимо на рожен, не повісимо на дереві. Всі ми його знаємо як доброго стрільця і скористаємося з нього… – А злодії аж роти пороззявляли, так слухали отамана. – Чи знаєте, чому не можемо викрасти скарбницю од сусіднього царя? Бо на його палаці сидить когут і піє, коли наближається якась небезпека, і військо поспішає цареві на поміч. Царевич піде з нами й застрелить когута. А далі буде видно, що чинити. Чи пристаєш на се?
– Най буде по-вашому, – мусив погодитися хлопець.
Приготував собі стрілу. Розбійники привели його до царського палацу. Спинилися й кажуть:
– Іди вперед один, бо якщо і ми підемо далі, когут закукурікає.
Хлопець наблизився до муру, а коли був уже коло вежі, де стояв когут, натяг лука і стрілив.
Тоді прибігли злодії. Підсадили хлопця на високий мур і кинули йому кінець мотуза, аби і їх тягнув.
Хлопець витяг одного розбійника, а як спускав на другий бік, відтяв йому голову й кинув у царський двір.
Так учинив і з іншими. Всіх зарубав і покидав під мур. Тоді спустився й зайшов до палацу. Відчинив двері у світлицю – там сторожі сплять.
Ані душі: ніякої варти. Заглянув до спальні – цар, цариця на постелях – мабуть, гарматою їх не добудитися. Пройшов до дальшої кімнати – сплять три царські дочки. У кожної з них край голови запалена свічка.
Що тут робити? Хлопцеві багатство не потрібне. Аби дати про себе чимось знати, подумав переставити свічки дівчатам до ніг. Дві переніс, а коли торкнувся до свічечки найменшої царівни, дівчина прокинулась.
– Хто ти за один? Як ти сюди потрапив?
Він – палець на уста, аби сестер не пробудила. Тоді царівна встала, взяла його за руку й повела до іншої кімнати. Хлопець розповів їй про свою пригоду, сказав, що вбив під муром двадцять чотири розбійники.
– Йой! – скрикнула дівчина. – Та се тоті злодії, що вже давно хотіли обікрасти й порізати нас. За се тобі нянько дасть багато!
– Не треба мені ніяких дарунків, лиш будь мені за жінку…
– Я буду твоєю, – й дала йому перстень з власної руки.
Хлопець тоді каже:
– Тепер я піду по братів, а ти доти мовчи…
Перед тим, як перелізти мур, у кожного злодія відрізав кінчик носа, зав’язав у хусточку, сховав у кишеню й аж тоді побіг у ліс. По дорозі
