потилиця.
Я сів на потак – порахуйте, чи не так.
На Чорну Полонину
Жив раз преславний цар. Він славився багатством і сильною державою, але найбільше – своїми синами. Виховав таких трьох хлопців, що рівних їм ніде не було. Хлопці росли у дисципліні: кожне слово нянька було для них законом. Цар і його сини дуже любили полювати. Все їх життя минало на вловах. Знали всі ліси, всяку звірину. Хоч і велика була їх держава, та в кожній закутині вони вже полювали.
Айбо в одному краї стояла висока-висока гора, вкрита по боках лісом. Верх її називався Чорною Полониною.
Тут ще нога людини не ступала. І сам цар сюди не піднімався.
– Няньку, підемо раз на Чорну Полонину! – просили сини.
– Доки я живу й після моєї смерті не смієте туди йти!
– Чому?
– Не питайте. Я не дозволяю!
Минув якийсь час, і хлопці знову почали просити. Цар ще грізніше заказав іти на полонину.
Царевичів дуже зацікавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмілювалися йти, аби подивитися.
Минав рік за роком. Помер старий цар. Поховали хлопці свого батька. Та як вернулися додому, не сіли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.
Перші дні не бачили нічого особливого. Бродили день і ніч лісами, але ніде ніякої звірки. Ніби все тут вимерло.
Змучились, дурно ходячи, і посідали відпочити. Старший каже:
– Браття, розійдемося у три боки, так більше побачимо. Але далеко не ходім, аби було чути, як хто з нас гукатиме.
Почали розлучатися.
– На всіляку дурницю не пускайте стріли, – наказав братам старший. – Як хто вистрілить пусто, дістане три ляпаси.
На тому й розійшлися.
Старший пішов прямо, середущий – ліворуч, а менший – праворуч. Ідуть, ідуть… Нічого не бачать: ні звірки, ні птаха.
Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на дереві білку.
– Се не дурниця, – думає собі, – застрілю її.
Натяг лука й – раз! Але не потрапив, стріла лиш відірвала шматок кори на дереві.
Почули брати, збіглися.
– Що ти підстрелив? – запитує старший.
– Нич. Хотів потрапити у білку, та втекла.
– Як так, то – на! – і такі три ляпаси дав меншому братові, аж лице у того загорілося.
А середущий такі самі ляпаси втяв з другого боку.
Продовжують полювати далі.
Прикро наймолодшому. Зняв із стріли шматок кори й заховав у торбу. Не відійшов і на відстань пострілу, дивиться – на камені орел!
Ой та сього вже треба вбити…
Наладив стрілу, пустив, та знову не влучив. Стріла лиш відлупила шматок кременю.
Прибігли брати.
– Що ти підстрелив? – запитує старший.
– Нич.
Знову відлічили меншому по три ляпаси й вернулися кожний на
