style="font-size:15px;"> Верле. То що ж, по-твоєму, я мав зробити для них? Коли Екдаль вийшов на волю, він уже був пропащою людиною. Є такі люди, які одразу йдуть на дно, тільки-но їм потрапить пара дробинок у тіло, і ніколи вже більше не спливають на поверхню. Повір моєму слову, Грегерсе, для старого Екдаля я зробив усе, що тільки дозволяли обставини… що міг зробити, не даючи приводу для різних підозрінь і пересудів…
Грегерс. Підозрінь?… Ну так, звичайно.
Верле. Я звелів давати старому переписування з контори і плачу йому значно дорожче, ніж варта його робота…
Грегерс (не дивлячись на батька). Гм… у цьому не сумніваюсь.
Верле. Ти глузуєш? Мабуть, не віриш моїм словам? По книгах, звичайно, цього перевірити не можна; таких видатків я ніколи не записую.
Грегерс (з холодною посмішкою). М-так, мабуть, бувають видатки такого роду, що найкраще їх не записувати.
Верле (вражений). До чого це ти ведеш?
Грегерс (палко). Ти записав до книг видатки на навчання Яльмара Екдаля фотографування?
Верле. Я? Чи записав?
Грегерс. Я тепер знаю, що ти взяв ці видатки на себе. І знаю так само, що ти не поскупився дати змогу молодому Екдалеві завести діло, влаштуватися.
Верле. От бачиш, а ще кажуть, що я нічого не зробив для Екдалів! Можу тебе запевнити, ці люди коштували мені чимало.
Грегерс. А ти записав до книг хоч деякі з цих видатків?
Верле. Навіщо ти ставиш мені запитання?
Грегерс. О, на це є свої причини. Слухай-но, скажи мені… твоє палке співчуття до сина твого давнього друга… почалося саме з того часу, коли він надумав одружитися?
Верле. Якого чорта!.. Де вже мені це пам'ятати через стільки років?
Грегерс. Ти мені писав тоді – суто ділового листа, звичайно, – і в приписці коротенько згадав, що Яльмар Екдаль одружився з фрьокен Гансен.
Верле. Вірно, її так і звали.
Грегерс. Але ти не згадав, що ця фрьокен Гансен була Гіна Гансен, наша колишня економка.
Верле (вимушено-насмішкувато). Я не припускав, що ти особливо цікавився нашою колишньою економкою.
Грегерс. Я і не цікавився. Але… (знижуючи голос) здається, інші тут у домі дуже цікавилися нею.
Верле. Що ти хочеш сказати? (Запально.) Чи не на мене натякаєш?
Грегерс (тихо, але твердо). Так, я на тебе натякаю.
Верле. І ти смієш!.. Дозволяєш собі!.. А цей невдячний, цей фотограф… Як сміє він зводити такі обвинувачення!
Грегерс. Яльмар і словом не зачепив цього. Не думаю, щоб він мав хоч найменшу підозру.
Верле. То з чого ж ти взяв? Хто міг тобі сказати таке?
Грегерс. Моя бідна, нещасна мати. Вона мені сказала це, коли я востаннє бачився з нею.
Верле. Твоя мати! Цього й слід було сподіватися. Ви з нею завжди заодно були. Вона й підбурювала тебе проти мене з самого початку.
Грегерс. Ні, не вона, а її муки і страждання – усе, що зломило її і привело до загибелі.
Верле. О, в неї зовсім
