знати про це. Ніхто, крім тебе, Кристино.
Фру Лінне. Але про що саме?
Нора. Ходімо й сядьмо. (Тягне її до канапки поряд.) Отож… я також маю чим пишатись і тішитися. Бо це я врятувала Торвальдові життя.
Фру Лінне. Врятувала? Як урятувала?
Нора. Я ж розповідала тобі про подорож до Італії. Торвальд не вижив би, якби не поїхав туди.
Фру Лінне. Знаю, твій батько дав вам на це гроші.
Нора (усміхається). Авжеж, так думає Торвальд і всі інші, але…
Фру Лінне. Але?…
Нора. Батько не дав нам нічогісінько. Це я роздобула гроші на подорож.
Фру Лінне. Ти? Таку велику суму?
Нора. Тисячу двісті спецій-далерів. Чотири тисячі вісімсот крон. Що ти на це скажеш?
Фру Лінне. Як ти змогла їх роздобути, Норо? Виграла в лотерею чи що?
Нора (зневажливо). В лотерею? (Пирхає.) Це була б не велика штука.
Фру Лінне. То де ж ти їх узяла?
Нора (мугикає і загадково усміхається). Гм, тра-ля-ля-ля!
Фру Лінне. Не могла ж ти їх позичити.
Нора. Не могла? Чому?
Фру Лінне. Не могла, бо дружині не позичать грошей, якщо на те нема згоди її чоловіка.
Нора (високо підіймає голову). А коли дружина дещо тямить у підприємництві, коли трохи розуміє, як до цього взятися, то…
Фру Лінне. Але ж, Норо, я зовсім не розумію…
Нора. І не треба тобі розуміти. Я ж не кажу, що позичила гроші. Могла ж я роздобути їх інакше. (Відкидається на спинку канапки.) Могла отримати від котрогось зі своїх залицяльників. Бувши такою чарівною, як про мене кажуть…
Фру Лінне. Ти здуріла.
Нора. Тепер ти, мабуть, аж млієш із цікавості, Кристино.
Фру Лінне. Стривай, Норо, ти часом не зробила чогось нерозважного?
Нора (знов сідає рівно). Хіба нерозважно врятувати життя своєму чоловікові?
Фру Лінне. По-моєму, нерозважно без його відома…
Нора. Таж він якраз і не повинен був нічого знати! Господи, як ти не розумієш? Не повинен був тоді знати, в якій він небезпеці. Це мені лікарі сказали, що він смертельно хворий і єдиний спосіб урятувати його – повезти на південь. Думаєш, я спершу не пробувала хитрувати? Казала йому, що дуже хотіла б поїхати за кордон, як інші молоді жінки, плакала, благала: мовляв, він не повинен забувати, в якому я стані, мав би бути ласкавим до мене, жаліти мене, сказала, що він міг би позичити грошей. Але тоді він майже розлютився, Кристино. Назвав мене легковажною, заявив, що його обов'язок як чоловіка не потурати моїм примхам і забаганкам, здається, так він висловився. Кажи, кажи, міркувала я, а рятувати тебе треба. І я надумала, як собі зарадити…
Фру Лінне. І твій чоловік так і не довідався від твого батька, що то не його гроші?
Нора. Ні, не довідався. Тато якраз тими днями помер. Я хотіла розповісти йому про свій вчинок і попросити, щоб він нікому не казав про нього. Але він був дуже хворий, не вставав із ліжка. А скоро, на жаль, уже й не було кого просити.
Фру Лінне. І ти досі не призналася чоловікові?
