style="font-size:15px;"> – Нічого особистого, Томасе. Це просто наша робота. Звикай до цього, – звертається до нього Майкл С’юті і наказує повертатися назад до міста.
С’юті йде першим. Томас за ним.
На виході з бару їх чекає авто. Бродвей сипле у темну ніч яскравими кольорами реклам. Томас намагається чинити опір, але успіх зраджує його. С’юті вправно робить свою справу і впевнено тримає п’яне тіло свого нового учня. Правда, той учень ще не знає, до якої школи його узяли.
– Журналісти готові? – питає Майкл С’юті, коли вони йдуть назад, у напрямку Сараєва.
– Усі як один. І журналісти, і політики, і громадські балакуни, – відповідає Томас Лейл.
– До речі, завтра своєрідна річниця. Вісімдесят один рік і два місяці, як Гаврила Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда. Так що, синку, вважай, ми його послідовники, – каже С’юті і починає сміятися.
Томасу байдуже на той сміх. Він цілком нормально ставиться до того, що його шеф трішки не сповна розуму. Та й хто б залишався адекватним, якби пройшов стільки війн та державних переворотів, організатором і учасником яких був Майкл С’юті.
В авто Томас намагається розгледіти обличчя незнайомця. Воно розмите, і Лейл напружується, аби зрозуміти, що відбувається. Голова трішки ясніє і перше, що він бачить перед собою, це прямий ніс та прищурені темні очі. Лоб незнайомця ріжуть глибокі зморшки. У нього коротке сиве волосся і широкі плечі. На вигляд незнайомцю десь під п’ятдесят років.
– Це викрадення? – питає його Томас Лейл і розуміє, що йому дуже кортить пити.
Вони в’їжджають у Сараєво, яке тримають в облозі серби на чолі з Радованом Караджичем та Ратко Младичем[8]. Пройдуть роки, і ці двоє постануть перед Гаазьким трибуналом. Їх звинувачуватимуть у геноциді та злочинах проти людяності. Але того дня про це ще ніхто не знає.
Уже позаду злочини в Сребреніце, захоплення заручників, які працювали в ООН, блокада Сараєва, коли загинуло близько десяти тисяч людей, перший вибух на ринку Маркале, що забрав життя шістдесяти восьми осіб. Понад двісті людей тоді отримали поранення.
– На жаль, Томасе, ціна перемоги у кожній війні – це якомога більше смертей. Тільки так ми перемагаємо або ж перемагають нас. Я завжди обираю перше і не думаю про наслідки. Перед Богом будемо стояти усі як один, і щось мені підказує, що він нас навіть не прийме, а одразу відправить до Люцифера, – говорить С’юті, коли їхнє авто зупиняється біля старого будинку в самому центрі Сараєва.
– Ти не вартуєш навіть цента, аби тебе викрадати, хлопче. Поки що не вартуєш. Але я виправлю це. І якщо ти відповідально поставишся до свого нового життя, вже дуже скоро за твою голову будуть давати великі гроші. Дуже великі гроші, – каже С’юті Лейлу.
– Хто ви, містере? – питає Томас, і його розум стає ще яснішим.
– Вважай, що в тебе з’явився батько, якого ти ніколи не знав, – відповідає Майкл С’юті, і Томас Лейл хапає його за горло.
– Чому
