сні він чув, як гомін прибою перетворювався на величезний гуркіт, а просинаючись, помічав, що високий острівець ставав усе більшим, і біла піна облямовувала його підгір’я. Ніщо не ворушилось, не гомоніло на мовчазному бригу. Картер бачив, що вітер, а з ним і море, вщухає, й знову дрімав. Коли, здригнувшись, розплющив очі, то здивовано побачив нову зірку, що злетіла вгору з-за берега і несподівано згасла. Дві ще більші зірки злетіли за нею слідом і теж, досягши тієї самої висоти, зникли.
– То ракети, чи що? – крізь зуби спитав один матрос.
– Так, ракети, – сердито відповів Картер. – А що то далі буде? – понуро пробурмотів він сам до себе.
У відповідь на це з похмурого брига, сердито стрельнувши, спалахнув промінь вогню, що враз розсипався дощем іскор. Тільки одна з них, біла й блискуча, спинилася, повиснувши вгорі, і, яскраво засяявши, легко вибухнула. В ту мить Картер побачив бригову прову, спрямовану за вітром, розгойдані реї, надутий грот-марсель і почув виразне плюскання хвиль, що відскакували від прови. За хвилину кодола витяглась, і Картерів човен, здригнувшись, кинувся слідом за бригом.
Нахилившись уперед, Картер стежив, чуйний та уважний. Матроси сиділи, зіщулившись, на банках[31] і куняли. Важко керувати човном, щоб потрапляти за судном, що скаче, але Картерові це не заважало думати про своє незвичайне становище й непевне майбутнє.
Тепер його найдужче непокоїла яхта: чи побачить він її знову? З почуттям великого задоволення Картер спостеріг, як бриг розпустив свої вітрила. Решту ночі він просидів, стиснувши румпель, втупивши очі в темну парусинову піраміду, що пливла впевнено попереду, трохи похитуючись.
Бриг, керований Лінгардом, ще пів дня лавірував протоками поміж коралових рифів. На відстані пістольного пострілу він оминув довгу смугу підводного каміння, що повистромлювало свої чорні горби з кипучої піни жовтого моря. Коли бриг обійшов цей піскуватий пагорок з надвітряного боку, з-за бурунів, піскуватих мілин і купи скель показалась яхта, що лежала, нахилившись набік, чорна й нерухома, на безмежному дзеркалі мілкої води. Довгі, голі щогли були трохи нахилені, неначе гнав її великий вітер. Люди на бригу були вражені жалюгідним виглядом яхти.
– Ось вона! – крикнув Шоу, зодягнений у чистий білий костюм. – Добре вона загрузла, сер? І на мою думку, – в намулі.
– Так, це намул, – поволі відказав Лінгард, прикладаючи підзорну трубу до очей. – Збийте грот, містере Шоу, – наказав він, пильно дивлячись на яхту. – Ми ще попокрутимось тут.
Він поклав трубу й відійшов від поруччя. З годину ще поповодив він із недбайливою певністю своє маленьке судно заплутаними та вузькими протоками, і, здавалося, жодна піщинка, жодна камінючка зрадливого дна не могла сховатися від його ока. Він керував кораблем так сміливо, що Шоу, який стояв на прові, аж забивало дух. Коли бриг прямував на мілину, його не повертали доти, доки вигук матроса з лотом не сповіщав, що в них під кілем не більше
