класі, тільки мріяти доводиться!..»
Джо зітхнув. Він почував, що таке життя саме на його вдачу! Не йдеться йому та наука. Школяр із нього нікудишній. Адже ось він і іспитів не склав!.. Не про нього ті тріумфи, що їх зазнає хоч би й Бессі, яка зараз, мабуть, повертається вже додому, на «відмінно» склавши свої іспити.
Ох, це просто таки нестерпно! Батько, певно, помилився, застрочивши його до школи.
Добре вчитися тому, кого притьмом тягне до книжки!.. А чи ж тільки й світу, що в школі?.. Хіба не можна стати на свої ноги й без неї? Чи ж мало славнозвісних людей повиходило з низької верстви суспільства?!.. Звичайнісінькі матроси ставали власниками цілих флотилій і на сторінках історії увічнювали ім’я своє геройськими вчинками.
Чому ж він, Джо Бронсон, не спроможеться на таке?
Джо заплющив очі. Йому було страшенно шкода самого себе!.. А як він розплющив їх знову, то зрозумів, що якось несподівано заснув і спав таки чимало, бо було вже надвечір, і сонце вже сідало за обрій.
Додому він повернувся, коли вже звечоріло. Він пішов просто до своєї кімнати, не показавшись на очі батькам, і мерщій кинувся в ліжко. Холодні простирадла приємно торкалися до гарячого тіла, і він із полегкістю зітхнув, що – хоч там як – а вже не доведеться отою історією сушити собі голову.
Але далі сплила настирлива й неприємна думка, що незабаром наспіє новий шкільний семестр, а там, за шість місяців, нові іспити й знов та сама історія.
VII. Батько й син
Наступного ранку батько наказав Джо, щоб той, поснідавши, прийшов до нього в бібліотеку. Хлопець навіть трохи зрадів, що нарешті скінчилося оте напружене чекання розмови. Містер Бронсон стояв біля вікна. Його увагу, здається, притягли горобці, що голосно цвірінькали на дворі. Наблизившись і собі до вікна, Джо побачив мале горобчиня, яке безпорадно тріпалось у травиці, намагаючись звестись на ще нетривкі ніжки й щоразу знов перекидаючись горизнак. Певно, воно вивалилося із гніздечка, звитого на трояндовім кущі, що ріс під вікном, і тепер батько та мати, пурхали над пташеням і голосно розпачували.
– Оце всі пташенята такі, – звернувся до Джо містер Бронсон, якось особливо, ніби серйозно, усміхаючись, – дивись лише, щоб і тобі таке саме не трапилося! Принаймні, мені здається, друже мій, що твої справи заходять у нікуди, й криза не за горою!.. Ось уже рік, як я стежу за тим, що ти робиш: ти цілком занехаяв своє шкільне навчання, ставишся недбало, без найменшої уважності до всього, крім гульні та всіляких непевних пригод…
Він трохи помовчав, ніби сподіваючись на відповідь, але й Джо мовчав.
– Я попускав тобі, давав волю. На мою думку, вільне виховання – то ґрунт на якому розквітають найкращі душі. Отже, я не докучав тобі з доріканнями, не ставив перепон та заборон. Небагато й вимагав від тебе, ти був сам собі пан, робив усе, що заманеться!.. Коротко кажучи, я цілком покладався на тебе самого, ймучи віри, що тобі не бракує доброго сумління,
