ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.
Хлопчачі ноги прудкі, а надто, як за погонича їм буває страх. Перескочивши через паркан хлопці дременули далі задвірками й закутками. Полісмени, ті за ними не полізли. Певно, їм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирішили на своїх здогонах заговіти.
Тут не було жодного ліхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, і серця їм шалено калатали.
На подвір’ї, серед кучугурів, порожніх кошів та скриньок хлопці блукали щось із чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящиків, яким кінця-краю не було. З цього лабіринту вони нарешті видряпалися на дашок повітки, але потрапили на друге подвір’я, де теж не було куди подітися – так його захаращено порожніми клітками для курей.
Урешті-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неї так добренько скупалися Червонькові здогоничі. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: біля самісінької вилазки приправлено довгу підойму, якої не можна було обминути пролазячи крізь дірку в паркані; у цій підоймі й була вся сила! – якщо її трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врівноважувала цебер із водою, прилагоджений вгорі – цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв біля підойми.
Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На їхнє щастя, цебер був уже порожній, а то й їм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив із місця підойму.
– А отже, це, мабуть, Симпсонове подвір’я! – пошепки озвавсь Джо до товаришів.
– Певно, що так! – погодився Фред, – або ще когось із його ватаги.
Раптом Чарлі ухопив їх обох за руки.
– А ну цитьте!.. Чуєте?.. – прошепотів він.
Хлопці принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу… задзюрчала вода, наче з відкрученого крана… відтак знов тверді сміливі кроки, й дедалі то ближче… Ще нижче припали до землі Джо з товаришами, аж духа затаївши. Пройшла близесенько якась темна постать, що полізла на ящика та й почала поратися коло цебра, налагоджуючи пастку. Це був Червонько. Він підсунув трохи підойму, поклав на місце каменюку, постановив як слід цебра й улив у нього два відра води; відтак, скочивши з ящика, попрямував по воду ще… Аж тут Джо вихопивсь йому назустріч, перекинув його на землю і насів.
– Не кричи! – наказав. – А слухай ось що!
– А це тільки ви, – з полегкістю промовив Червонько.
У цій фразі бриніла миролюбна нотка, що відразу змінила на добре настрій усім хлопцям. – Що ви тут робите?..
– Хочемо звідси вибратися, – відказав Джо, – і якомога швидше!.. Нас аж троє, а ти сам-один…
– Гаразд, гаразд… – урвав його голова ватаги. – Я залюбки проведу вас. Хіба мені що? Я ніякого зуба на вас не маю. Ходімо, я вас зараз виведу звідси.
За кілька хвилин вони й справді перелізли вже високого паркана й опинилися десь у темнім завулку.
– Простуйте сюдою і вийдете
