вона допікає своїми турботами? Най її не обходить його доля, вона ж складе собі іспит, ну й край!.. Чого ж допікати? Джо гнівно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опівдні задзеленчав дзвоник, він так само подав чистого аркуша й пішов із кімнати разом з усіма.
Фред, Чарлі й Джо снідали завжди на подвір’ї, де в них був свій улюблений куточок. Проте саме сьогодні, як навмисне, в цьому місці скупчилось щось зо два десятки хлопчаків зі своїми сніданками. Дуже не сподобалося це Джо. До його настрою й фізичного почуття надто вже не пасував вінок героя. Голова дуже боліла, невдача на іспитах турбувала; і ще не до дна спорожнив він чашу.
На Фреда та Чарлі просто таки гнівався. Ще ж пак?! Скрекочуть, як ті сороки! Про всі вчорашні пригоди розповіли, вихваляючи його героїчні вчинки!.. А до решти товаришів, що із заздрим захопленням слухають їхні оповідання, ставляться із якоюсь тобі погордою. Спроби всіх розв’язати язика йому самому були ні до чого! Він лише бурчав щось нерозбірне у відповідь на всі допитування або кидав «так» чи «ні», щоб відкараскатися!
Одне, чого він бажав, це бути десь далеко на самоті, упасти на траву й пригорнувшись до лона землі, забути про всі болі, прикрості й турботи. Він пішов із подвір’я, щоб тільки не бути серед товаришів, але кілька хлопців ув’язалося слідком за ним. Лише гордість примусила його стриматися й не гукнути на цих остобісілих хлопців, щоб вони йшли собі геть од нього, дали йому спокій!.. Розпач і огида до товаришів заклубочилися у серці, а тоді раптом блискавицею шугнула думка: адже ж він знає, що не складе жоднісінького іспиту, так навіщо ж наражати себе на зайві тортури?! Під враженням хвилини склалося його рішення.
Він попростував до воріт і вийшов на вулицю. Здивовані школярі, що йшли слідком за своїм героєм, зупинилися…, а він, попрямувавши далі, завернув за ріг і зник їм з очей.
Деякий час ішов він без мети, аж дістався до кабельного трамвая. Вагон стояв на зупинці й випускав пасажирів; він мав рушати вниз. Джо вскочив у відкрите купе й забився аж у куток.
Не зогледівся Джо, як вагонетка, збігши згори й досягши кінцевого пункту, уже й почала знов завертати угору. Отож він швидко зіскочив. Просто перед ним бовваніла величезна будова понтонного перевозу. Виходить, що він, нічого не бачивши й не чувши, проїхав крізь найбучніший квартал Сан-Франциска, де клекотіло ділове життя. Годинник на башті поронного будинку показував десять хвилин на другу, цебто за п’ять хвилин мав відпливати понтонний човен. Не маючи найменшої уяви, куди саме він поїде, Джо купив за десять центів квитка, зайшов на чардак і незабаром плив уже затокою, простуючи до гарненького, невеличкого міста Окленда.
За годину, так само не здаючи собі справи, нащо це він робить і що буде далі, Джо опинився на Оклендській корабельні. З того місця, де він сидів, прихиливши гарячу голову до якогось стовпа, видко було чардаки кількох вітрильників, навколо яких стовбичила ціла купа цікавого люду. Це притягло й хлопцеву увагу.
Там
