це таке, добродію? – спромігся, нарешті, вичавити із себе містер Бронсон.
Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку відповідь усю довгу низку пригод цієї ночі?.. А їх довелося б перелічувати геть усі, щоб стало зрозумілим, як дійшов він такого жалюгідного стану.
– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав містер Бронсон.
– Я … Я…
– Ну, ну… далі! – підганяв батько.
– Я… я був там… у «Пеклі»! – вибухнув Джо.
– Цьому достойно можна пойняти віри! – суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?
Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.
– Це там під горою.
– А хто ж дав таку назву «Пекло»?..
– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.
– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?
Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти раків.
А поки він отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – містер Бронсон дививсь на нього крізь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумінням, що Джо ніколи цьому й віри не пойняв би.
– Ну, зараз у будь-якому разі тобі не до балачок. Тобі треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своєї кімнати. Тобі слід добре виспатися. Май на увазі, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!
Годинник вибив першу по півночі, коли Джо, нарешті, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймні так здалося йому – він кинувся, бо у двері його кімнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кілька століть, аж нарешті хлопцеві терпець увірвався, і він, ураз розплющивши очі, підвівся і сів на ліжку.
Крізь віконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, наміряючись солодко позіхнути, але враз відчув гострий біль у всіх м’язах, і піднесені руки впали йому далеко швидше, ніж зносилися догори. Він аж скрикнув, подивився запаморочено на свої руки й тут враз пригадав усі пригоди вчорашньої ночі. У двері стукотіли таки.
– Чую, чую! Котра година?
– Уже на дев’яту, – долинув крізь двері Бессін голосок. – Одягайся мерщій, бо спізнишся до школи!
– Ой, лишко! – Він зірвався з ліжка й, застогнавши від нестерпного болю в м’язах, обережно сів на стільця. – Чом же ти раніш не збудила мене?
– Батько наказав, щоб тобі дали виспатися.
Джо скривився. Відтак на очі йому потрапив підручник історії, і тут він застогнав уже з іншої причини.
– Добре! – гукнув він. – Іди. Я зараз прийду.
Джо
