Чарлі, які напружували всю силу своїх м’язів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, – уже гналося щось із двадцять темних хлоп’ячих постатей.
Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.
Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі…
А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.
– Чого тобі треба? – вороже й задерикувато питався Червонько. – Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..
– Мені треба моїх літавців! – відповів Джо.
Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.
– Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! – заявив він.
– А навіщо мені битися?! – обурено вигукнув Джо. – Вони ж мої!
Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.
Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.
– Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? – знову вигукнув Джо.
– Тому, що я так сказав! – відповів Симпсон. – А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?
Але Джо не второпав. У голові йому не містилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у місті Сан-Франциско чи хоч у найменшій частині його. Це зневажало його любов до чесності й порядності. Войовнича кров у ньому закипіла.
– Ти мені негайно віддаси моїх літавців! Чуєш? – грізно скомандував він, простягши по них руку.
Симпсон притис пакунка до себе й запитав:
– А чи знаєш ти, хто я?.. Я – Червонько-Симпсон, і зі мною ніхто не наважується отак патякати!..
– Та кинь ти його до біса! – нишком шепнув Чарлі, – що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..
– Ці літавці – мої, – уперто й з притиском протяг Джо. – Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..
– Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, – силкувавсь умовити його Фред.
Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.
– Злякався, злякався, – глузували й дражнили його оті малі паливоди. – Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..
– Цитьте! – владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.
– Ти віддаси мені моїх літавців? – рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.
– А ти битимешся за них? – запитанням відповів Симпсон.
– Так! – відказав. Джо.
– Бійка! Бійка! – знову завила ватага.
