з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися – усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши голову; широко розставивши ноги, він ними міцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь і скорчився так, що голова йому мало не впірнула між плечі. Він крутився, мов та дзиґа, стрибав і брався на всякі штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.
За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорішим був Джо. Тут, певно, відіграв свою роль і тютюн, якого вживав Червонько, і кепський харч, і загалом усі умовини злиденного життя. Червонько захекався і хапав повітря. На початку він, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалі виснажувався, і удари були вже безсилі. Тоді, удаючись у розпач, почав він заживати способів боротьби не то що нечесних, а нікчемних: наскочивши, сквапненько огрівав супротивника штовханом і ту ж мить падав долі. Джо, звісно, не міг бити лежачого, отже, він поступався назад, щоб Червонько мав змогу підвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.
Нарешті ця гра остобісіла Джо, і він вирішив дати їй належну відсіч. Добренько націлившись, він зацідив Червонька по голові саме тоді, як той нагнувся, щоб кинутися йому під ноги. Симпсон покотився, але за цим разом уже не туди, куди хотів, а вбік, у тому напрямку, куди скерував його тіло несподіваний тумачисько. Він перевернувся, силкувався підвестися і не міг, а лише застогнав і захекав.
Товариші підбадьорювали його, щоб підвівся на ноги; той раз або двічі намігся, але був надто вичерпаний та приголомшений.
– Здаюся! – сказав він. – Мене переможено.
Ватага принишкла, засмучена з цієї поразки свого отамана. Джо ступив наперед.
– Ну ж, будь ласка, поверніть мені тепер мої літавці, – удався він до хлопця, що держав його пакунка.
– Овва, – утрутився в розмову другий представник ватаги, ставши між Джо та його власністю. Волосся у цього хлопця було теж яскраво-руде.
– Спочатку тобі доведеться побитися ще й зі мною!
– Не бачу потреби! – гостро відтяв Джо. – Перемога моя і зрештою!..
– Е ні, ще не зрештою! Я – Симпсон-Цисавко, рідний брат Червоньків! Розшолопав?..
У такий спосіб Джо довідався ще про один звичай «пекельників», якого досі зовсім не знав.
– Гаразд! – крикнув він, і войовнича кров ще більше в ньому закипіла від нестерпної кривди.
– Ставай!..
Цісавко, який був на рік молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Він уживав таких нечесних способів, що добродушному кочегарові не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонівського роду не визнав своєї поразки.
За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумніву, що враз отримає його. Та ба! Між ним та його власністю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на голові, і Джо враз
