інституту. Олена, оточена увагою і любов’ю батьків, вчилась у приватній жіночій російськомовній гімназії Олександри Дучинської, що на той час славилася високим класом викладання, де вивчала французьку і німецьку мови. Тим часом в родині уже на повний голос звучала українська мова.
Але справжньому пробудженню її української свідомості сприяли два випадки. Можливо незначні, ба, навіть курйозні, але саме вони залишили в душі вразливої дівчини незабутнє враження. Вона розповіла про них своєму другові Олегу Штуль- Ждановичу. Вони працювали разом у 1941 році в київській газеті «Українське слово». Пригадавши ці зізнання, він заніс їх до біографії поетеси:
«Коли в Києві була ще українська влада, до дверей помешкання Шовгенів хтось настійливо постукав. Вони нікого не чекали… Постукали вдруге. І коли мама відчинила, на порозі постала струнка, молода постать, але з дуже худим і змученим обличчям. Очевидно, це був один з тих, хто повертався з німецького полону. Він запитав московською мовою:
– Тут живут украинцы?
– Так.
Незнайомий безсило опустився в крісло й почав плакати, крізь сльози оповідаючи, плутаючи російську мову з українською:
– Три роки тому це було російське місто, а тепер українське. Я князь Трубецкой. Месяц тому назад я вошел на территорию России, но нахожу – Украину. Где ж Россия?
Йому було пояснено, що Росія починається на північ від Курська…»
Для малої Олени це була перша, може, не дуже врозумлива, вистава-ребус про українську революцію. Універсали, прапори, паради… Україна воює з Росією? А до чого тут німці?.. І оця плутана російсько-українська мова…
Невдовзі трапився й другий випадок. На парад, влаштований на честь примарного союзу української армії з денікінцями, мати її не пустила. Але коли після музики почулися постріли, всі вибігли на вулицю. Від Хрещатика мчав кіннотник. З пістолетом у руці. А за ним маяв чорний довгий шлик (звисаючий верх козацької шапки, зробленої з овечої шкіри. – Прим. авт.). На нього посипалися питання – «Що таке? Що сталося?» У відповідь він радісно вигукнув: «Наконец опять бьем русских!»
Цей радісний лицар став для Олени на якийсь час втіленням краси і мрій. Ледь не ідеал, за яким треба було всіх міряти. І її дорогий батько, і брат Андрій скоро опиняться серед тих, що тепер «бьют русских»! Та й вона сама незабаром!.. Хоча, власне, й не чітко уявляла тоді, за що їх треба бити…
Тож ще підлітком, осмислюючи життя, Олена стала зацікавленим свідком героїчної і драматичної боротьби українців за незалежність. Епізоди нібито незначні і випадкові, але це – відголоски епохальних історичних подій: Українська Центральна Рада Михайла Грушевського у квітні 1918-го, Українська держава гетьмана Павла Скоропадського у квітні – грудні 1918-го, Українська Народна Республіка Симона Петлюри у грудні 1918 – листопаді 1920-го, Україна, окупована Червоною армією у грудні – травні 1922-го. Все це, разом
