самостійну…»
Батькові Олена переповідала свої колоритні враження від «мандрів» Україною – вона вперше побачила ці міста і села, ділилася своєю розгубленістю і радилася щодо подальших перспектив закордонного життя. Скільки доведеться жити в еміграції? Як жити далі? Чим жити?.. Домовилися про головне: бути українцями поміж українців, куди б їх не кинула доля. Чи не тоді батько повідав Олені те, що запам’яталося їй на все життя: «Тут Україну кожен носить у серці таку, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і з собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але за те ти любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя Україна».
Але доля кидала Шовгенів з країни в країну. Тож місто зустрічі родини не стало місцем їх довгого перебування. Річ у тому, що наприкінці 1923 року Симон Петлюра виїхав з Польщі до Парижу, і з його від’їздом розпався Центр антибільшовицького руху. А Тарнів перетворився на перевалочний пункт, звідки українські емігранти обирали собі місця для більш безпечного й стабільного перебування. Хтось вирушив до Варшави, хтось подався до Кракова, а хтось і подалі – до Чехословаччини, Німеччини, Австрії… Українські емігранти не були кинуті напризволяще. У цій вимушеній ситуації уряд УНР в екзилі розбудовував низку українських академічних осередків, громадських і просвітницьких організацій, серед них – Український вільний університет, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Український високий педагогічний інститут імені Миколи Драгоманова у Празі… Молоді петлюрівці, незважаючи на очевидні матеріальні нестатки, залюбки ставали студентами закордонних українських вищих навчальних закладів.
У липні 1922-го родина Шовгенів переїжджає до Чехословаччини, до міста Подєбради. У Подєбрадах, на правому березі ріки Лаби височить замок чеського короля Юрія Подєбрадського. У 22-му тут розмістилася Українська господарська академія, Івана Шевгенова обирають її ректором. І от, опинившись, як вона згадує, «в такому ультра-франц-йозефському містечку, що звалося Подєбрадами», восени того ж року Олена прагне вступити на так звані матуральні курси, створені для молодих українців, які або не мали закінченої середньої освіти, або втратили документи, що давали право на вступ до вищого навчального закладу. Вона вже тоді поспішала жити, ніби передчуваючи, що їй відпущено зовсім небагато років земного буття. Матуральні курси випускалися у жовтні, а заняття в інституті починались у вересні. Та не втрачати ж рік! І Олена пише заяву на ім’я ректора інституту з проханням, в порядку винятку, прийняти її на навчання того ж року. Прохання задовольнили.
Рік вчилася, після чого одержала «матуру», тобто атестат зрілості, і вступила на підвідділ української мови і літератури історико-філологічного відділення Українського вищого педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі. Вибір фаху став очевидним.
І поринає у самостійне життя.
Подєбради стали у 20-і роки одним з найпомітніших осередків культурного життя української
