і полола цілі довгі і пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… (…) Хліб для мене був мрією, бо їли ми лише картоплю… Все це без масла чи сала. Щоб дістати дрова на опалення, їздила чи ходила у ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці… Як же тяжко було гнути рядки наряду з бабами, які були призвичаєні до такої роботи. Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже, я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі, поміж бабів…
Але то були моменти миттєвої слабкості: поділилася нею з подругою – і стало легше, і вже є сили рухатися далі. Олена намагалась не перейматися цим, не зациклюватися на буденному:
З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж посмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова… Все це мене мало обходило, і все я робила мов уві сні, робила старанно, але не переймаючись цим…
І в іншому листі до подруги Наталки:
І як не тяжко жилося в Києві без батька, але все ж ці два роки були для мене містерією, чудом життя, незабутньою казкою, бо що ж значила пригоріла каша, сукня з підшивом і собачий холод у порівнянні з тим, що я перетворювалась з дитини в панну, а тому весь світ ставав для мене іншим…
Вона уже відчувала себе не дитиною, а дівчиною, і жила в очікуванні – передчутті майбутнього кохання. Просто виходила за межі прозаїчної реальності:
Коли ж кінчалась моя щоденна праця, тоді життя було мов квітка, що ледве починає розпускатися, а ще має тисячі пелюстків. Кожен вірш, образ, захід сонця, кожне миле обличчя і ніжне слово приймала моя душа гостро і здивовано. Весь світ був для мене, а я – для всього світу…
В той же час вона, хоч і була дочкою урядовця УНР, не мислила собі життя у радянській Україні, бо не бачила для себе жодних перспектив – суцільна небезпека. Хотіла жити, а не виживати. Жила передчуттям майбутнього, не знала, яким воно буде, де воно буде, але вірила, що воно буде світлим, і вона знайде застосування своїм творчим силам, буде жити на повну, а не виживати. Вона-таки спрямована в майбутнє, як та квітка, що, розквітаючи, тягнеться до сонця:
Немов рослина у яснім вікні,
Яка неждано вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що можуть дати щастя.
Незмінна радість і незнаний сум,
Не розплескавши, колихнули повінь.
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любові.
Тим часом від батька – жодної звістки… Саме перебування у радянській Україні для сім’ї урядовця УНР ставало небезпечним. До великих матеріальних нестатків додається постійне цькування. На Олені закріпився ярлик «петлюрівки». Скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади не тільки не зможе
