style="font-size:15px;"> Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
– Віноват!.. Осмелюсь просить вас до себе на обід… По трудах, так сказать… – не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі. – Жена моя приглашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по-холостому…
– Спасибі, дуже дякую, – одмовив я, – але ж я маю обід і мушу…
– Не хочете? – суворо подивився він на мене. – Пр-ре-небрегаєте?
Нічого робити, мусив я згодитись. Пішли ми.
– Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто люблю простоту, – говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз у раз відрізняє велику людину від звичайної. – Простоту люблю й уважаю… Д-да… «Простота ето – всьо, роскош – нічого», – сказав Декарт, і я з ним согласен… Здоровий образ жизні і простота – це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може вжитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому, іскуство така штука, що… е… е… «Роскош то – мать пороков», – сказав Шопенгауер. – І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можна сказать принципіяльний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! – перебив він себе й уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.
«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев’янім ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.
Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив із горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев’яні ложки з погризеними кінцями, й ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м’ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.
– Ну, Бог з вами, одпускаю, – протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене. – Тільки глядіть, рівно в половині дев’ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8 – у 8 і начинаєм, в 8½ – начинаєм у 8½… Абсолютно!.. Пожалуста ж…
Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою й пообіцяв не спізнитись.
Знов рівно в 25 хвилин на дев’яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки єврейчиків, і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тільки що мав винирнути з якоїсь
