які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.
Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», – не то шевці, не то звожчики, – як я потім довідався – хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені й скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й натхненно ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артиста.
І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув, і в «партері» й на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки, і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки й тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».
– О! Суфльор поліз, суфльор поліз! – почулося з публіки. – Диви, диви, як пнеться… Як жук!.. Ач!.. Ач!..
Уліз я. Зі сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло, й завіса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Гонти, що чогось був вернувся й тепер тікав за «ліс».
«Приставлення» почалось.
Гаркун, само собою, грав героя, Галіна – героїню. То була виразна гра! Ви бачили коли-небудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить який-небудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом – бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то – дурниця! Тут, по-перше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а, по-друге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артиста. Куди там тому Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялася з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусив аж кричати з будки, бо один тільки Гонта і знав свою ролю. Уже мені й гукали з публіки: «тіше, суфльор!», уже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулить мені горлянку», а я тільки думав про себе: «нє вєдают бо, что творят» і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись із того, що мені ніяк було й поворухнутися, щоб будка не заворушилась з кожним моїм рухом,
