крутими, вузькими стежками, на яких частіше можна було віднайти сліди дикого кабана чи косулі, ніж коня чи людини. З пташиного польоту всі ці величезні простори були схожими на зелений оксамит із вшитими блискучими намистинками з напівшляхетного каміння водних плес, які змінюють відтінки. Води тут не бракувало. Великі й малі озерця, з’єднані прихованими у лозах і вільшаниках струмочками, дозволяли простіше об’їхати на човні, ніж обійти пішки. Човнами також найчастіше послуговувалися нечисленні лісники.
До панської садиби у середині пущі треба було йти пішки. Садиба стояла на узгір’ї, на невеликій галявині, оточеній зусібіч високою стіною старого лісу. У садибі мешкав лісничий, пан Ян Окша, син старого Філіпа Окші, який понад сорок років управляв Одринецькою пущею, а після його смерті синові лишилися й посада, і все, що мав. Молодий з дитинства вчився у школах у Вільні[17], а пізніше й у далекій Варшаві. Після довгих років повернувся з дипломом лісничого у кишені, з дружиною і донечкою, розпочав життя у садибі і вже п’ятий рік мав необмежену владу в пущі. Необмежену, бо й його зверхник, пан Полешкевич, в усьому йому довіряв, ні в що не втручався й у лісничівку якщо й заглядав, то не для того, щоб перевірити записи у книгах, а для того, щоб побалакати з пані Беатою Окшиною, з паном Яном зіграти партію в шахи або маленьку Марисю посадити в сідлі попереду себе і «повозити» по галявині. Зрештою, це був єдиний гість, який заглядав у лісничівку.
Пан Окша, видно, після батька успадкував характер відлюдькуватої людини, до сусідів, яких треба було ще пошукати, не линув, та й вони його не шукали. Господар, незважаючи на молодий вік, був любителем усамітнення, що також не було дивним, бо, – як говорив гайовий Барчук, – куди йти від такої красуні-дружини, надзвичайно доброзичливої жінки, та донечки-янголятка і щастя в домі.
Тому й покидав дім він надто неохоче. Коли йому доводилось їхати до повітового Браслава або ж, не дай боже, до самого Вільна, з дня на день відкладав від’їзд, і через слабке здоров’я подорож його дуже виснажувала. Бувало, як трохи застудиться, то плював кров’ю і мусив лежати в ліжку. А що вже був добрим чоловіком, людяним і справедливим! Усі підлеглі, дивлячись на нього, дуже жаліли, бо він танув на очах. Двічі навіть до нього привозили лікаря, що було справою не простою і дорогою, бо вісім миль – то не жарти. Казали люди, що молодий лісничий з того вже не вибереться, і, зрозуміло, до того йшлося.
Літо в пущі – красиве. Сильно пахне живицею, повітря нагріте, як у печі, різних мушок стільки, що аж у вухах бринить. Хитаються верхівки струнких сосон, вітер шумить у кронах старих дубів, мох, ніби пухнастий килим, ягід і грибів незмірно багато, жити тут і не вмирати. А коли настане осінь, тиша у бору залягає така, як у костелі під час служби. Стоять замислені дерева і навіть не чують, як із них золотими та червоними пелюстками опадає листя. А взимку глибокий сніг усе вкриває високими заметами, товстими подушками наростає на вітті, а коли людина вдихне морозного здорового повітря у груди, аж її радість огортає.
Нині Вільнюс.
