не дам ради без двох наймитів, – додав Прокіп.
– Приїде вчасно.
– То з Богом!
– З Богом.
Романюк потягнув віжки, на що невеликий сивий кінь навіть не звернув уваги, і цілком задоволений собою поринув у глибокі роздуми. Господар подумав, що це було особливим знаком, якщо Мельник серед стількох обрав саме його сина.
Він повернувсь і поглянув на жінку. Серед грубих хусток, замотаних навколо її голови, стирчали тільки ніс і очі.
– Нашого Микиту Мельник бере, – мовив.
Баба зітхнула:
– Боже мій, Боже!..
І не зрозуміло було, чи вона радіє, чи журиться. Зрештою, Романюк ніколи над тим не замислювався. Голос-бо її був такий жалісно-стогнучий.
Радів і Прокіп. Він страшенно не любив перемін і неспокою. Тепер справу було вирішено. Так йому здавалось, а здавалося так аж до вечора п’ятниці.
Того дня він пізніше, ніж завжди, пішов зачиняти млин. Усе чекав. Домашні навіть і не здогадувалися, чому він такий злий, бо нікому нічого не сказав. Але всередині аж кипів від злості. Бо ж він ясно сказав: хлопцеві прийти у п’ятницю! Казика все не було. Від завтра прибуде роботи, а тут хоч головою об стіну бийся.
– Почекай-но, втрачене щастя, – тихо буркотів, крутячи бороду.
І присягав собі, що не візьме його, якби він із самого ранку прийшов. Субота – не п’ятниця. Краще першого-ліпшого, з дороги, навіть злодія, аби тільки не Микиту.
Але й на ранок Микита не з’явився. Треба було взяти на допомогу одного із селян, який привозив жито до млина.
Наступного дня, тобто в неділю, млин не працював. Прокіп, помолившись, хоч йому гнів заважав у молитві, вийшов під будинок і сів на лаві. Він довго жив на світі, але так його ще ніхто не підводив. Хотів зробити хлопцеві добре, а він не з’явився. Очевидно, що знайшов в Ошмянах роботу і тому не приїхав, але це його не виправдовує.
– Шкодуватимуть за тим Романюки, – буркотів, потягуючи дим із люльки.
Сонце ясно світило. День був теплий і тихий. Над ставками розліталося птаство у пошуках комах. Раптом на гостинці почувся гуркіт. Старий підніс до очей руку. Гостинцем мчав мотоцикл.
– Святого дня такі речі, – сплюнув Прокіп. – Бога не бояться.
Він знав, про кого говорить. Усі навколишні села вже з весни знали, що це з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський. На інженера за кордонами вивчивсь, а зараз на відпочинок до батьків приїхав. Гомоніли, що після батька він мав успадкувати фабрику, але йому в голові був тільки цей мотоцикл – диявольська машина, щоб то людям ночами спати не давати й коней по дорозі розлякувати.
Старий неохоче дивився на клуби куряви, які здійняв, прогуркотівши дорогою, мотоцикл. А вдивляючись у той бік, зауважив чоловіка, який ішов шляхом до млина. Чоловік ступав повільно, рівним кроком, на плечах мав вузлик на палиці. Найперше Прокопові здалося, що це йде Микитка, і кров прилинула до голови, але коли подорожній наблизився, виявилося, що він немолодий, з чорною сивіючою бородою.
Підійшов, поклонився, по-божому привітавсь і запитав:
– Дозволь присісти і води напитися.
